Georges Nivat

Професор та дипломат, Ісайя Берлін - класичний оксфордець. Він увесь - літота, увесь - нюанс. Він більше схожий на самого себе в інтелектуальному диспуті за «круглим столом» коледжу, аніж перед публікою, де справляє враження вельми впертої людини. Чудовий викладач, блискучий лектор (мені пощастило слухати його в Schools - одному з оксфордських корпусів, де читають загальні для кількох коледжів курси лекцій), скромний і заслужено нагороджений слуга британської корони (отримав дворянство 1957 року), сер Ісайя Берлін - либеральний політичний мислитель.^[*1] Наскрізна тема його есе, - звісно ж, свобода (або, радше, її втілення). У кожній книзі він полемізує з узурпаторами свободи, із «системниками» усіх мастей, із захисниками історичного детермінізму. В епіграфі до чудових «Чотирьох есе про свободу» Берлін цитує Бенжамена Констана: «В жертву істоті абстрактній приносяться живі істоти: народові, взятому в сукупності, приносять у жертву один окремий народ» («Про дух завоювань»).

Вимога подвійної свободи - «негативної» (відвойованої у деспотизу) і «позитивної» (відібраної у тих, хто ні в що не втручався) - присутня в усьому, що написав Берлін, політичний мислитель. Переходячи від Маркса до Бакуніна, від Віко до Гердера, від Бентама до Мілля, Берлін показує своїм читачам, що непоєднувані цінності зіштовхуються скрізь, і заперечувати їх - найгірше із можливих рішень. «Звужувати спектр вибору, який стоїть перед людиною, означає спотворювати людей в абстрактному, кантіанському, а не тільки в практичному розумінні».

«Російська думка» зачаровує цього завжди упередженого скептика саме тим, що з великою пристрастю порушує проблему максималізму політичної думки, прагнення все довести до кінця. Коли Берлін говорить про «російських мислителів», він має на увазі передовсім революціонерів XIX сторіччя, видатних борців проти деспотизму, яких відправляли у заслання та садовили до в'язниць. Один із них (О.І. Герцен) особливо близький Берліну, і цілком заслужено, позаяк цьому бунтівникові завдавали мук суперечності свободи. Берлін прекрасно знає, що росіяни не створили великих філософських систем. Ані бакунінський анархізм, ні антиестетизм Толстого не переконують Берліна. Його вабить поведінка росіян, їх життєвий уклад. Хлопчиком він разом з батьками залишає Петербург і потрапляє спочатку до Риги, а в 1919 році - до Англії. 1945 року Берлін приїжджає до Росії — по роботі в Міністерстві закордонних справ Великої Британії. Він знайомиться з Пастернаком та Анною Ахматовою; про ці пам'ятні зустрічі (особливо з Ахматовою) розповів у мемуарах - щоправда, значно пізніше^[*2].

Довга, відверта нічна розмова з Берліним справила відчутний вплив на поезію Ахматової; вона переконана, що «холодна війна» була розв'язана всезнаючим Сталіним саме внаслідок цієї «злочинної» зустрічі. Хай там як, ці знайомства відкрили випускникові Оксфорда очі на надлюдський трагізм російських доль, на божевільні результати невиліковного максималізму «російської думки». Л.К. Чуковська передає такі слова Берліна: «Ахматова та Пастернак повернули мені батьківщину...»^[*3].

Але, правду кажучи, цей трагізм, здається, майже не знайшов відображення в книзі Берліна «Російські мислителі» - так само як (з моєї точки зору) і в його дуже цікавому свідченні про дві згадані зустрічі. «Незустріч» англійського філософа з одним із вимірів російської долі викликає неабиякий подив. Світогляд Бердіна підсвічується прозорим скептицизмом. Скептично сприймаючи прибічників історичного детермінізму, фаталістів, катастрофістів та пієтистів, Берлін вслуховується у видатні моністичні концепції історії так само уважно, як лікар вислуховує та вистукує хворого. Він власне «слухач» - що має при цьому свої переконання або, принаймні, знає, що йому не є близьким. Російський деспотизм, «тюремне» царювання Миколи І пояснюють йому походження російського максималізму та виникнення інтелігенції - ордену войовничих захисників прогресу й «діла» (революції). В статті «Чудове десятиріччя» («Замечательное десятилетие», назва запозичена у П.В. Анненкова) Берлін подає історичний нарис народження інтелігенції. Він окреслює портрет Бєлінського, який впродовж двох років (будучи запеклим гегельянцем) проповідував «прими-рення з дійсністю», після чого з не меншою одержимістю кинувся викривати миколаївську Росію. Проте не Бєлінський, який помер молодим від сухот, є героєм Берліна. Його істинний герой - Герцен; про нього Берлін пише з надзвичайною теплотою, читає написане ним з глибоким співчуттям. «Минуле і думи» («Бьілое и думьі») -поема скорботи та енергії, хроніка життя відважної, шляхетної людини, яка внаслідок особистого нещастя та поразки революцій 1848 року (у Франції та інших європейських країнах) прийшов до напрочуд песимістичного погляду на світ. Можливо, Берлін не повністю відтворює еволюцію Герцена, який з полум'яного соціа-ліста перетворився на похмурого спостерігача історичних подій (особливо в своїй мемуарно-публіцистичній книзі «З того берега»). Берлин намагається певним чином випрямляти думки Герцена: йому подобається, що людина, яка викриває буржуазну та деспотичну мерзоту, водночас заперечує Історію, є неиередбачуваною, не за жодним каталогом». У парі Герцен - Бакунін приязне ставлення Берліна цілковито на боці першого із друзів, який стверджував: «Розум розвивається повільно й з труднощами, його немає ні в природі, ні поза нею...»

З усіх есе, що увійшли до книги «Російські мислителі», найбільш знамените та яскраве присвячується «історичному скептицизму Льва Толстого». В 1951 році воно вийшло окремою маленькою книжкою, а за два роки його перевидали під незабутньою назвою «Лис та їжак». Назву Берлін взяв із вірша давньогрецького поета Архілоха: «Лис знає безліч речей, а їжак знає лише одну велику річ». Згідно з класифікацією Берліна, «їжаки» - це Данте і Достоєвський, «лиси» - Шекспір та Пушкін. Щодо Толстого, він - лис, який забажав стати їжаком і досяг успіху в перетворенні власної природи. Берлін окреслює інтелектуальний родовід Толстого: на той час чимало з його сучасників відчували вплив німецького ідеалізму, але він залишився за складом розуму «механіцистом», людиною XVIII сторіччя. Історія - колосальна сума дрібних подієвих зчеплень, пов'язаних між собою, а позаяк ми не вміємо обчислити значення цієї суми, то всі претензії на витлумачення історії чи на те, аби довести обумовленість тих чи інших подій, є смішними та безглуздими. Селянин чи дикун виявляються мудрішими від історика і політика. І Толстой, озброївшись цим переконанням як універсальним засобом для чищення, починає нищити міфи та дрібне марнославство. Толстовський емпіризм в цій точці збігається з поглядами іншого «руйнівника», Жозефа де Местра, в якого Толстой багато чого навчився, хоча й не показував цього. Обидва вірять у певний припис; втім, розшифрувати його неможливо. Власне такий смисл пошуків князя Андрія, раціоналіста й alter ego автора. А Местр злорадно стверджує, що всі доктрини зазнають краху. Берлін називає його «Вольтером віри». «Вони обидва за своєю природою були лисами з колючим поглядом; обидва неминуче усвідомлювали, що є абсолютні відмінності de facto, які розділяють людський світ, і сили, які його перевертають». Один вбачав у цьому десницю похмурого Провидіння, інший — доказ людської неспроможності...

Книга Берліна нагадує статую дволикого Януса, якому бра-куе одного обличчя. Хоча автор подекуди згадує філософів-словянофілів, називає імена Чаадаєва, Тютчева, Достоєвського, однак не можна стверджувати, що він з належною увагою ставиться до другого лику російської думки, який і є слов'янофільством. Тут судження Берліна стають занадто загальними і навряд чи прийнятними. Чаадаєв - не тільки західник-парадоксаліст, якого 1836 року оголосили божевільним за те, що в першому «Філософському листі» він заявив, що у Росії немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Хом'яков був поетом, богословом, філософом, і його теорія «примирення», поєднуючи еклезіологію з філософією, створила новий і достатньо продуктивний напрямок російської думки. Достоєвського, навіть при побіжному згадуванні, не можна назвати мислителем-реакціонером, ні - особливо, якщо пам'ятати про ідеі Бахтіна - «монологічним їжаком», як це робить Берлін. Інакше кажучи, з двох ликів Януса одного бракує; автор показуе нам лише ліву половину російської думки. З моменту виходу цього есе минуло чимало часу, на Заході з'явилися важливі дослідження про філософію слов'янофілів, в тому числі праці Анджея Валіцького^[*4] або о.ФрансуаРуло.^[*5] В 1979 році японський професор Цугуо Тогава^[*6] вперше опублікував (частково) чаадаєвські «Уривки та різні думки», що суттєво доповнюють наше уявлення про «російського Баланше», приміром: «В російського народу є щось явно незворушне, безнадійно непохитне, а саме - його цілковита байдужість до природи тієї влади, яка ним керує. Жоден народ світу не зрозумів краще за нас відомого тексту Писання: немає влади, що не від Бога (несть власти аще не от Бога)». Такий Чаадаєв мріяв про моральну революцію в Росії, про те, аби росіяни врешті-решт припинили бездумно наслідувати Захід і зрозуміли, що впродовж цілого століття йшли хибною дорогою. Адже вже в першому «Філософічному листі» Чаадаєв говорив: «І можна бути, безумовно, цивілізованим інакше, ніж в Європі; хіба не цивілізована Японія, навіть більшою мірою, ніж Росія?»; і ця думка - наріжний камінь слов'янофільства. Цілий пласт російської філософії приховано або придушено, що є наслідком або вільного вибору, або звичайної відрази. У книзі Берліна не знайшлося місця ні Тютчеву, ні Гоголю, ні Достоєвському, ні Леонтьєву, ні Розанову. Цитується знаменитий лист Бєлінського до Гоголя з приводу «Вибраних місць із листування з друзями», але немає жодного слова з доволі дивного, але почасти величного тексту самого Гоголя (котрого Толстой називав «російським Паскалем»). А щодо релігійних поглядів Толстого, то й вони, без сумніву, представлені вельми вибірково. Цей потаємний лик російської філософії може не подобатися лібералу та дратувати скептика - однак він все одно існує і в будь-якому разі здається нам далебі осмисленішим, аніж майстерня на кшталт Фур'є, про яку мріяли «нові люди» Чернишевського. Саме до цього лику звертався Володимир Соловйов (ще один «відсутній» в книзі Берліна), коли закликав Росію зрозуміти своє всесвітнє призначення — примирення Сходу і Заходу; втім, до кінця своїх днів Соловйов боявся, що цьому возз'єднанню може передувати надзвичайно масштабне відступництво, приголомшливе апокаліпсичне видіння якого постало перед його очима і було ним описане («Три розмови»), «Цивілізація та гуманістична культура мали більший сенс для росіян, що запізнилися на духовне свято Геґеля, аніж для західної людини», -пише на завершення Ісайя Берлін, і це переконує, що він все ж таки іноді був слов'янофілом...

¹ Нагадаю, що в 1991 році сер Ісайя Берлін одержав Еразмівську премію.

² Conversations with Akhmatova and Pasternak// New York Review of Books. 20 November 1980; див. також російський переклад у: Найман А. Рассказьі об Анне Ахматовой. Москва, 1989 - С. 267-292.

³ Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. 1952-1962. Москва, 1997. Т.2. С. 514. Чуковська має на увазі зустріч 1945 року та «незустріч», «побачення, що не відбулося» поетеси та оксфордського філософа 1956 року.

⁴ Див.Walicki Andzej. The Slavophile Controversy. Oxford, Clarendon Press, 1975. Нагадаємо, до речі, і про класичну книгу: Koyre Alexandre. La philosophie et le probleme national en Russie au debut du 19e siecle (1976 року перевидана у видавництві Gallimard»).

⁵ Див.: Руло Франсуа. Вступна стаття та примітки до видання: Tchaadaev Pierre. Lettres philosophiques. Paris, 1970.

⁶ Див.: Slavic Studies: Journal of the Slavic Research Center of Hokkaido University. Sapporo, 1979. №23.

К началу...