Georges Nivat

Я міг би дати назву цьому есе (слідом за Вірджинією Вулф) «On not knowing Russian»^[*1]. В своїй статті «On not knowing Greek»^[*2] вона пише про значущість грецької поезії для європейця XX сторіччя. Ми звертаємося до грецької культури, втомившись від безформності життя, від неясності християнства, від утішання, яке воно нам пропонує, від прожитих років...

Торкаючись «російської точки зору», Вірджинія Вулф підкреслює руйнівний характер перекладу: «Живим залишається тільки грубий, зведений до брутальності, принижений варіант смислу. Після цього російські класики скидаються на людей, які загубили одяг внаслідок землетрусу або залізничної катастрофи».

Пушкін постраждав від такого поводження більше, ніж будь-хто. У Франції Єфим Еткінд разом з групою ентузіастів переклав основні пушкінські твори, порівняв та дослідив двадцять шість перекладів поезії «Пророк» - і все марно. Пушкін залишається

невідомим.

Широкий загал знає ті твори, що були покладені на музику («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» - у двох інтерпретаціях: Чайковського та Скріба) або книги, проілюстровані знаменитими художниками, - О.М. Бенуа, М.В. Добужинським, В.І. Шухаєвим. Дещо відомо на Заході про суперечку Пушкіна з Міцкевичем, про дуель, хтось читав його біографію, написану Анрі Труайя...

Це пояснюється двома основоположними причинами. Пушкін не вкладається у ті визначення «російськості» та російської душі, які у всіх на вустах з часів Мішле: відсутність виразної форми, потяг до містики, хворобливість. Томас Манн, протиставляючи ґетеанському здоров'ю «достоєвську» хирлявість, не сказав нічого оригінального. Що ж стосується «світової чуйності», про яку Достоєвський говорив у своїй знаменитій промові 1880 року, то і його важко було зрозуміти, не знаючи російської мови: на той час уже склався «західний» стереотип сприйняття Пушкіна як епігона. Скажімо, Ламартін назвав його «бундючним наслідувачем» («cet imitateur pompeux»).

1848 року у Франції вийшли «Вибрані твори О.С. Пушкіна, російського національного поета, вперше перекладені на французьку мову А. Дюпоном ^[*3]». Отже, за Пушкіним на цей час закріпився титул «національного поета», що навряд чи могло полегшити и іноземцям сприйняття його поезії. Гадаю, Володимир Вейдле в книзі есеїв «Завдання Росії» («Задача России») зробив чудові висновки щодо цієї ситуації. Він цілком справедливо зазначає, що Пушкін сам окреслював певні межі своєї «світової чуйності», і розпочинає полеміку, виголошуючи: «Пушкін - найбільш європейський і найнезрозуміліший для Європи з-поміж російських письменників. Найбільш європейський з тієї ж причини, що і найбільш російський, а ще тому, що він, як ніхто, Європу Росії повернув, Росію в Європі утвердив. Найнезрозуміліший— не тільки тому, що його не можна перекласти, але й тому, що Європа змінилася і не може впізнати в ньому себе».

Жодна праця, де було зроблено спробу синтезувати погляди Пушкіна, не допоможе подолати цей розрив: ні «Мудрість Пушкіна» М.О. Ґершензона, ні «Вічні супутники. Пушкін» Д.С. Мережко иського, ані ті видатні дослідження пушкінської творчості, що іялися в 1930-х роках. «Національний та народний характер творчості» Пушкіна, його «сяюча мудрість» та «духовна глибина» -не є тими концепціями, які можуть відкрити іноземному читачеві чарівну скриньку пушкінського мистецтва.

Аби ясніше це показати, звернуся до невеликої статті Олександра Мик. Веселовського «Пушкін - національний поет» (1918 рік). Історик пише, що Пушкін відкрив Росії «поезію російського села» і щоб довести це, наводить відомі рядки з «Подорожі Онєгіна»:

Люблю песчаный косогор,

Перед избушкой две рябины,

Калитку, сломанный забор,

На небе серенькие тучи,

Перед гумном соломы кучи...

На жаль, від цих рядків у французькому перекладі не залишається анічогісінько. Перекладач (і хороший перекладач!) для рими до слова «sabloneux» (песчаный) придумав такий рядок: «Une cabane, un chemin creux» («Хатина, дорога поміж крутими схилами»). Чи є в Росії такі дороги? Я не знаходжу в російській мові відповідного еквівалента французькому «chemin creux». Пейзаж пушкінського вірша перетворився на березовий гай десь на заході Франції, російський національний поет безслідно зник.

Веселовський цитує також вірш «Румяный критик мой, насмешник толстопузый...», де пейзаж зображено з вражаючим лаконізмом, а лексика руйнує життєрадісну естетику критика-гедоніста. Романтичний пейзаж перекреслюється вбогістю російської природи, картину якої поет розгортає перед критиком: бідності простору відповідає нерозвиненість почуттів (батько поспішає поховати дитину). Це риса, що вирізняє іншого Пушкіна - антиромантика, його голос звучить приглушено і майже неприємно:

Скорей! Ждать некогда! Давно бы схоронил.

Читачеві-іноземцю можна лише розтлумачувати цю особливу пушкінську інтонацію, коментувати її, пояснювати ^[*4]. Але він ніколи не зможе цілком нею пройнятися. Він сам постає товстощоким рум'яним критиком, оскільки нічого не розуміє!

Листування Володимира Набокова з Едмундом Вілсоном ^[*5] виявляє цілковиту незгоду між американським критиком, що присвятив Пушкин роздил в книзи «Вікно в Росію» («A window on Russia»), та неординарним перекладачем «Євгенія Онєгіна», який написав величезні, на диво вчені, потішливі, а іноді безжальні коментарі до пушкінського роману та праць своїх попередників у царині перекладу.

Ця очевидна та глибинна незгода після багатьох років дружби зрештою приведе до розриву Набокова з Вілсоном (в тоні американця подекуди відчувалися пихато-поблажливі нотки). Ось одне з тверджень Вілсона, яке не могло не зачепити за живе Набокова: «Порівняно з Шекспіром останнього періоду творчості Пушкін є надто правильним і педантичним. Він майже ніколи не урізноманітнює свій ямб, на відміну від Шекспіра, у якого можливі будь-які варіації та заміни» (лист від 20 квітня 1940 року). 24 серпня Набоков відповідає Вілсону довгим посланням, в котрому намагається пояснити адресату, що той вкрай неправий («you are as wrong as can be»). Він пише, що «в пушкінському ямбі немає нічого занадто правильного та педантичного. За винятком, можливо, «Бориса Годунова» (це невдалий твір). Пушкін тільки те й робить, що варіює та замалим не вивихує свій ямб».

Вілсон вважав себе знаменитим критиком і гадав, що має правовчити Набокова правил російської просодії. Адже ж не хто-небудь,а доволі доброзичливий іноземний пушкініст, який багато зробивдля розуміння американськими читачами Росії, говорить про те,що пушкінський вірш «занадто правильний та педантичний»!

Чи можна знайти більш прикре непорозуміння?

У книзі «Strong opinion» (N.-Y.,1973) Набоков влаштовує Вілсону справжню екзекуцію. Стаття називається «Відповідь моїм критикам». Набоков кепкує з «художніх перекладів», де лише 18 відсотків обсягу належить смислу оригіналу, 32 відсотки становлять нісенітниці, а решту - наповнювач, що не подає жодної інформації. Це царство «професійного парафразера».

Він знущається над Морісом Фрідберґом, який написав (поганою російською мовою, додає Набоков): «Сама по собі тема творчості не надто важлива» (Синявський у «Прогулянках з Пушкіним» говорить майже те ж саме). «Євгеній Онєгін» був перекладений англійською американським славістом Арндтом. Переклад зроблено саме у тій манері, яку Набоков ненавидів, -за допомогою віршованого парафраза. Набоков пропонує «піддати текст ще більш ретельному травленню», звернутися до «ще більш шорсткої англійської мови», звести «неприступні барикади квадратних дужок» - все задля того, аби «прибрати останні рештки буржуазної поетизації та останні поступки ритмові».

Набоков виступає за буквальність в будь-якому випадку, за відчайдушне бажання передати стрибки пушкінського стилю. Звернені до Тетяни слова няні: «Ну дело, дело./ Не гневайся, душа моя!» — він переклав таким чином:

This is makes, do not be cross

With me, my soul.

Вілсон зауважує, що вибір Набокова є дивним: «make sense» і «my soul» аж ніяк не можуть стояти поруч, це стилістичний вибух. Набоков саркастично відповідає: «Ніби їм <критикам перекладу> відомо, які слова в мові старої няні можуть поєднуватися, а які ні!»

В перекладі Арндта (так само, як і у французькому перекладі Гастона Перо за участю Андре Марковича) використання рими безповоротно втратило ці рядки:

J'аі tout compris, d'accord... D'accord,

Mais il ne faut pas crier si fort.

Пожвавлення та легка роздратованість юної панни, що розмовляє зі старою служницею, не витримали переходу на іншу мову.

Роман Набокова «Дар» був написаний у 1936-1937 роках, коли відзначалося сторіччя від дня смерті Пушкіна, а культ класики у сталійській Росії досяг апогею, — щось на кшталт урочистостей навпаки. Набоков не тільки руйнує міф про російський радика-пзм, леґенду про Чернишевського та російське мистецтво на службі в революції (мистецтво семінаріста, за набоковським означенням), але й перекреслює радянське вшанування пам'яті Пушкина. В цьому романі читач зможе знайти найпрекрасніші сторінки з того, що будь-коли було написано про Пушкіна. Мати оповідача, поета Федора Годунова-Чердинцева, приїхала до Берліна з Парижа, аби побачитися із сином; сидячи у кріслі, вона «штопає та підшиває» його «бідні речі», а він читає «товсту пошарпану книгу» - том Пушкіна, відкриваючи його на тих сторінках, які ранише пропускав, - «Анджело», «Подорож в Арзрум». Його зачаровують фрази з «Подорожі...»: «жатва струилась, ожидая серпа», «то-то был он ужасен» (про Терек). «Так він вслухався у найчистийший звук пушкінського камертона- і вже знав, чого саме цей звук від нього вимагає».

«Прозорий ритм» «Подорожі в Арзрум» - відкриття, поклик, вимога. Фрагменти, цитовані Набоковим, потребують зосередженої . наги. Як зауважує Кристина Поморська (стаття «Структурні особливості «Подорожі в Арзрум»^[*6]), сучасники Пушкіна вважали його твір за нелітературний або ж, як пише П.Біциллі, як «художню загадку». Тут все не виправдовує сподівань читача: спостереження безладні, немає ані густого східного колориту, ані сентиментальності, до того ж, замість милуватися краєвидами Грузії та Кавказу, Пушкін поспішає приєднатися до армії Паскевича. Набокова ця «нелітературність» зачаровує: як по-панібратському ставиться Пушкін до дикої природи, згадуючи Терек — «то-то был он ужасен».

Через декілька сторінок Набоков знущається з пушкіноманії, яка в зв'язку з ювілеєм 1937 року набула неймовірного розмаху. Він придумує мемуариста Сухощокова (прозора алюзія на прізвище пушкінського приятеля П.В. Нащокіна) і його рукою переінакшує незавершені вірші Пушкіна, опубліковані 1886 року. Реальний текст такий:

О нет, мне жизнь не надоела,

Я жить люблю, я жить хочу.

Душа не вовсе охладела,

Утратя молодость свою.

Еще хранятся наслажденья

Для любопытства моего,

Для милых снов воображенья,

Для чувств........ всего.

Ось як замінює Набоков другу строфу (перша перейшла до роману «Дар» без змін):

Еще судьба меня согреет,

Романом гения упьюсь,

Мицкевич пусть еще созреет,

Кой-чем я сам еще займусь.

А фіктивний мемуарист додає: «Жоден поет, здається, так часто, то жартуючи, то забобонно, то натхненно-серйозно, не вдивлявся в прийдешнє».

Вигаданий чотиривірш — відповідь Набокова слізливим коментаторам, які оплакують передчасну загибель Пушкіна. Ах, якби він бачив скасування рабства, якби читав «Анну Кареніну» («Романом гения упьюсь»). Швидкоплинність - невіддільна риса і творчості Пушкіна, і власне його життя: ось що має на увазі містифікація Набокова. У «Подорожі в Арзрум» поет квапиться, «поспішає повернутися в Росію». Чи випадково це? - питає Кристина Поморська.

Повернутися в Росію! Інтерпретатори, можливо, надто зосередили увагу на впливах, що їх зазнав Пушкін: французькому, англійському (зокрема - поезії Байрона) - і якось залишили поза увагою бажання поета якомога швидше повернутися в Росію і прожити в ній ті декілька років, які йому були відведені.

Едмунд Вілсон, товариш-супротивник Набокова, наприкінці поводився з ним як з «літературним Фаберже». Після виходу в світ набоковського перекладу він написав статтю «Дивний випадок Пушкіна та Набокова». Гнів Вілсона був викливаний тим, що Набоков применшив пушкінську обізнаність в англійській мові, а отже, і прямий вплив на нього англійської поезії. Він вбачає в цьому факті відображення драми самого Набокова, який даремно намагався поєднати в собі росіянина й англійця.

Вілсону вдалося знайти кілька точних означень, щоб висловити своє захоплення Пушкіним. Проте в цілому його стаття залишає по собі сумне враження: за великим рахунком, він належним чином не розумів ані російської просодії, ні навіть російської граматики. При цьому він вважав себе англосаксонським Мельхіором де Воґюе і в багатослівній присвяті книги «A window on Russia» своїй дружині з гордістю зауважував, що її двоюрідна бабуся була дружиною самого Воґюе.

Я не хочу сказати, що Вілсон зовсім не розумівся на Пушкіні. В одному з листів Набоков вітає адресата, позаяк той помітив, що Пушкін - «увесь рух». Однак, в підсумку, Вілсон зміг лише, як Меріме, виразити своє захоплення стислою досконалістю, насолоду стилем, вільним від натужної промовності та психологічного багатослів'я, що нагадував йому грецьку культуру і наштовхував на думки про «російського Моцарта», «пристрасного і вишуканого».

Меріме, незважаючи наряд помилок, чудово вловив суть. Він пише про поезію «Анчар», перекладену ним на французьку: «Рама цієї картини вузька, але сама вона довершена, і в композиції, якщо не помиляюся, є велич». Меріме не помиляється, проте він розповідає, а не переливає кров.

«Везу звідси з собою нове видання творів Пушкіна, - пише він 1860 року. -Я почав читати ліричні вірші й помітив захоплюючі речі, які цілковито припали мені до серця і смаку, - повністю грецькі за правдивістю та простотою» («Листи до незнайомки»).

Анрі Монго, який цитує цей пасаж, переклав поезію «Ніч» (1823 р.), перепрошуючи за «вельми слабкий та невмілий зліпок» з оригіналу. Кожному, хто береться за переклад Пушкіна, варто, поза всяким сумнівом, приєднатися до цього вибачення.

Д.П. Святополк-Мирський писав 1928 року в журналі «Commerce»: «Якщо Меріме і мав до Пушкіна деякий інтерес, то не тому, що визнавав його великим поетом, а радше тому, що афінянин серед скіфів являв собою досить незвичне видовище».

Отже, ми повернулися до того, з чого почали - «On not knowing Russian». Гадаю, тепер ми знаємо російську краще за Меріме, але, як і раніше, можемо лише розповідати про пушкінську чарівливість, а іноземна публіка буде так само неуважно слухати нас, а іноді й обурюватися (див. гостру критику Алена Боске на адресу Єфима Еткінда і керованої ним групи перекладачів після того, як у видавництві «L'Age d'Homme » вийшли твори Пушкіна).

Лише Набоков спробував зробити неможливе. Його переклад викликав бурю відгуків на Заході, що вже є великим досягненням. Але Едмонд Вілсон вилив на нього відро помиїв, заявивши, що цей «Онєгін», врешті-решт, є нічим іншим, як твором «переміщеної особи», емігранта, що привезла з собою в клумаку або портпледі пушкінську (чи, радше, онєгінську) «лагідність», цю ніжну чуттєвість. Намагання перекласти її на іншу мову стало приводом для справжньої артилерійської дуелі Набокова з Вілсоном.

Я каждым утром пробужден

Для сладкой неги и свободы, -

повідомляє оповідач в романі.

Навіть не наводитиму французького перекладу Гастона Перо, скажу лише, що цих двох рядків ви там не відшукаєте - їх замінив «наповнювач». А от Набоков переклав абсолютно точно:

By every morn I am awakened

Unto sweet mollitude and freedom, -

від цього Вілсон шаленіє: з його точки зору слово «mollitude» є архаїзмом.

Я сам намагався перекладати Пушкіна, в тому числі «Бенкет під час чуми» («Пир во время чумы») зі знаменитими піснями Мері та Головуючого, і тому вважаю, що не маю права повторювати ущипливих слів Набокова на адресу західних перекладачів (в даному випадку англійських, проте і французькі переклади викликали у нього чимало саркастичних зауважень). Та все ж слід пізнати, що в царині поетичного перекладу чи не найбільше, аніж на будь-якій іншій ниві людської діяльності, варто зважати на мудру пораду: остерігайся друзів!

Переклад найчастіше залишається нездатним перенести поезію з однієї мови в іншу. Він стає застарілим, і кожна нова літературна генерація повинна знову перекладати вже перекладене. Коли ж ідеться про Пушкіна, в якому романтик зміг ужитися із супротивником романтизму, насмішник - з людиною палкою, росіянин - з європейцем, жартівливий скептик - з глибоко віруючим, найважча справа - донести до тих, хто не в змозі прочитати оригіналу, «національний характер» російського поета. При спробі його підкреслити Пушкін майже неодмінно виявляється націоналістом, яким він навряд чи був насправді. Намагання вписати Пушкіна в європейський контекст приведе до того, що він перетвориться на епігона. Вихованцеві Арини Родіонівни та Бенжамена Констана притаманна така парадоксальна простота, яку поки що не вдається перенести до чужої культури.

¹ «Не знаючи російської» (англ.).

² «Не знаючи грецької» (англ.).

³ «Oeuvres choisies de A.S.Pouchkine, poete national de la Russie, traduites pour lapremiere fois en francais par H.Dupont».

⁴ Це чудово зроблено у статті Олексія Береловича (Revue d'etudes Slaves, 1987. T. LIX. Fasc. 1-2).

⁵ The Nabokov— Wilson Letters: 1940-1971 / Edited by Simon Karlinsky. London, 1979.

⁶ Див.: Structural pecularities in «Putechestvie v Arzum» // Pushkin Symposium. N.-Y.,1975.

К началу...