Georges Nivat

Четвертий вершник Апокаліпсиса заворожив цілі покоління російських терористів. Поет-символіст Валерій Брюсов написав 1903 року славетну поезію «Кінь чалий» («Конь блед») про вторгнення апокаліпсичного вершника в міську та механізовану цивілізацію. Знаменитий терорист Борис Савінков під псевдонімом В. Ропшин видав 1909 року в Ніцці в період перепочинку між двома терористичними актами роман під назвою «Кінь блідий», що, по суті, є щоденником терориста. В тій торрічеллієвій порожнечі, в якій дихали російські терористи, вистежувані царським Охоронним відділенням, чатовані тисячами шпиків, завжди під загрозою прихованої зради подвійних агентів, зі свідомістю, просякнутою кров'ю своїх жертв, Савінков та інші бойовики з «бойових дружин» часто читали Кабалу та Апокаліпсис, вишукуючи в езотеричних книгах смисл їхніх убивств. Вершник на ймення Смерть почав свій рух вулицями російських міст, починаючи з 1866 року, коли студент Каракозов стріляв у царя Олександра II. Вперше народ стріляв у свого царя. Це було початком довгої битви між загубленими у натовпі безіменними убивцями та величезним апаратом самодержавної влади. Каракозов розривав святість Самодержавства. З 1866 по 1912 рік чисті молоді люди, чоловіки та жінки, фанатики Діла, почерговими хвилями - народники з 1879 по 1881, соціалісти-революціонери з 1903 по 1912 рік - приходили страчувати на перехрестях «засуджених» ними можновладців. Цей чалий кінь Терору («до терору» приходили як «до релігії») отруїв російське суспільство і російську літературу, пронизав її провокацією, як у поліційному, так і в метафізичному розумінні цього слова. Звідти ж з'являться літературні шедеври, такі як «Петербург» Бєлого, започаткований Достоєвським і підживлений терором есерів з 1903 по 1906 роки.

4 лютого 1905 року терорист Каляєв кинув бомбу під екіпаж Великого князя Сергія Олександровича за два кроки від Сенатської площі в Москві. Голова князя відкотилася на декілька метрів, шматки тіла встелили землю. Впродовж півгодини ошелешений натовп, навіть не знявши капелюхів, стояв довкола безформних останків, незважаючи на лемент Великої княгині. По кількох днях після вбивства Велика княгиня відвідала Каляєва, ув'язненого в Пугачовській вежі Бутирської тюрми. Ця зустріч була описана Каляєвим напередодні страти в листі до його друзів і згодом стала однією з вершин тієї міфології Терору, що живила Росію на початку сторіччя. «Ми дивилися один на одного з якимсь містичним почуттям, як дві істоти, що залишилися живими: я випадково, вона ж - з волі Бойової організації». Велика княгиня запропонувала вбивці свого чоловіка невеличку ікону. Каляєв прийняв її. Поширилися чутки, ніби він покаявся. Терорист спростував їх у листі до Великої княгині від 24 березня: «Ми зустрілися на нейтральній землі, як дві людські істоти». У листі до своїх товаришів він писав: «Все моє життя уявилося мені казкою, так, ніби все те, що зі мною сталося, уже передбувалося в моєму передчутті з найперших років, визріваючи в глибинах серця, щоб вибухнути полум'ям ненависті та помсти за всіх». На процесі перед Сенатом, у квітні, Каляєв таврував режим, несамовито викривав злочини уряду і під час виголошення йому смертного вироку промовив: «Вчіться дивитися просто в очі майбутній Революції»; його було страчено 9 травня 1905 року в Шліссельбурзькій фортеці. Перед смертю він відмовився поцілувати розп'яття, хоча й називав себе віруючою людиною ^[*1]. Росія 1905 року здавалася еманацією творів Достоєвського. Цю зустріч віч-на-віч терориста і Великої княгині, цю містику ненависті діагностував і передбачав Достоєвський, заворожений безупинним ростом Терору. Російська версія соціальної боротьби, містична зустріч жертви та вбивці, містична причетність, що поєднує їх, ікона, яка переходить з рук однієї на шию другому - все це воістину російське обличчя Революції. Точилася гостра боротьба між народниками, прибічниками Терору, після невдачі ходіння в народ 1874 року, і марксистами, що найбільше полюбляли організацію та пропаганду. Коли більшовики захопили владу, більшість старих терористів перейшла в опозицію. Невдовзі боротьба між ними стала вкрай жорстокою: повстання лівих есерів у Ярославлі 1918 року, процес есерів 1922 року, поступове фізичне винищення партії есерів у застінках нового режиму ^[*2]. За часів Сталіна, який страшенно боявся замахів, народництво та російський тероризм підпали під заборону, портрети Желябова та інших царевбивць 1881 року зникли з музеїв ^[*3]. Новий хазяїн не міг витримувати погляду цих очей. Тривалий час навіть сама ця тема була абсолютно забороненою; лише зовсім недавно вона знову почала з'являтися в радянській літературі. Це, зокрема, роман Юрія Давидова «Нетерпіння» («Нетерпениє»). В своїй праці «Що робити?» Ленін торкнувся проблеми захоплення тероризмом: «Майже всі в ранній юності захоплено схилялися перед героями терору. Відмова від привабливого враження цієї геройської традиції коштувала боротьби, супроводжувалася розривом з людьми, які попри все намагалися залишитися вірними «Народній волі»^[*4] і котрих молоді соціал-демократи неабияк поважали». І навіть сьогодні роман про терористів в СРСР завжди супроводжується декларацією намірів, як, приміром, у Юрія Давидова для роману «Глухий Жовтень»: «Ці попередники (Леніна) обманювалися, помилялися, проте це були чесні бійці».

Ідея терору зародилася в Росії, її можна пояснити специфічно російським поєднанням політичних, суспільних, релігійних обставин: запізніла підтримка самодержавного абсолютизму, виникнення безпідставного класу інтелігентів, що нехтували службою Державі й прагнули служити Ділу, культ особистої аскетичної самопожертви борця (нігілісти 60-х років). Всі ідеологічні суперечки 70-х років пов'язані з тим, як потрібно використовувати енергію особистостей, цих кандидатів на мучеництво, якими були радикальні нігілісти, дворяни Лаврова, що «покаялися», студенти, готові «піти в народ». Спрощуючи, назвемо три різні твердження: народницьке твердження Лаврова, розвинуте в його відомих «Історичних листах», спрямованих на примат морально-етичного вибору («Як я повинен жити праведно»), яке стверджує, що треба готувати революцію, навчаючи народ; анархічне твердження Бакуніна з його відомого твору «Держава та анархія» (1873 рік) і особливо у відомому доповненні «А» про майбутнє Росії (неможливо ані передбачити форму майбутнього життя, ані народ, можна лише використати всі зародки повстання народу, об'єднувати найкращих селян з усіх сіл і брати участь у будь-якому повстанні, навіть якщо воно приречене); і, насамкінець, якобінське і передленінське твердження російського «робесп'єрівця» Ткачова, який заперечував як народництво Лаврова, так і анархізм Бакуніна, протиставляючи їм ідею приходу до влади свідомої меншості, що захоплює важелі управління державою і застосовує для своєї вигоди насильство. Ця російська суперечка не помічає дійсності, не бажає співвідноситися з нею, не зважає на численні реформи епохи, серед яких реформування права було одним з найдивовижніших (воно, між іншим, дозволило 31 березня 1878 року виправдати в суді Віру Засулич, яка стріляла в січні того ж року в начальника поліції Санкт-Петербурга). В певному розумінні, лише Ткачов брав до уваги дійсність, та й то на свій лад. Якщо він і б'є в «Набат»^[*5], то тільки тому, що Росія готова скотитися до капіталізму, порушуючи «принцип колективності», і тому, що політична влада от-от реформується і прибічником її стане буржуазія. Загалом Ткачов передбачає майбутнє, але говорить, що треба поспішати, треба встигнути використати поточний момент, коли російське суспільство вважає самодержавство нестерпним, перш ніж і самодержавство, і російське суспільство зазнають змін. Це відчуття останнього шансу, неповторної нагоди використати російську політичну, суспільну та господарську відсталість, відіграло визначну роль у створенні терористичного мислення: потрібно поспішати, поки Росія не осучаснилася та не європеїзувалася. Нагадаємо, що неприязнь до промислового та «онімеченого» Заходу була настільки сильною, що Бакунін писав 17 березня 1850 року Францу Отто: «Хто бодай трохи знає слов'ян, не може мати жодного сумніву, що вони радше погодяться бути під охороною російського канчука, ніж дозволять себе онімечити». Дивовижна «Сповідь» Бакуніна^[*6] пояснюється цією ненавистю до німецького Заходу (включаючи Маркса), яка, по суті, була однаковою для обох течій російської думки - «західників» та «слов'янофілів». Згадаємо хоча б цей уривок зі «Сповіді»: «Куди не кинеш оком, в Західній Європі всюди видно лише старість, слабкість, відсутність віри та розбещеність, розбещеність, спричинену цією відсутністю віри, починаючи з найвищих щаблів суспільства». На полях своєю рукою цар Микола Î зробив помітку: «Яка разюча правда!»

Діагностувати російську хворобу тероризму випало Достоєвському. У нього, засудженого на смерть змовника і політичного каторжанина, було стосовно тероризму відчуття якоїсь завороженості, страх від якого був помножений на виняткове розуміння суті самого явища. Позаяк вже у «Злочині й карі», ще навіть до великої хвилі терору народників 1879-1880 років, Достоєвський з геніальним передчуттям виявляє вірус, або, за його висловом, «трихіну» розумового насильства. Вся ця книга сповнена почуттям загального потрясіння суспільства, що не полишало Достоєвського. Листівки підпільного терористичного руху 1862 року «Молода Росія» дійшли до щонайбільше кількох десятків осіб. Але третя листівка-прокламація називалася «До сокири!», і Раскольников дійсно береться до своєї сокири. Що заворожує Достоєвського, то це друга природа терориста, філософська та антиморальна спустошеність, в якій він перебуває з моменту встановлення основного принципу терору: ідея дозволяє і навіть вимагає убивати. «Мають сенс лише переконання», - читаємо ми у «Записниках» до «Злочину і кари». Вражає те, що Достоєвський, не перестаючи викривати Раскольникова-злочинця (голосом Соні, яка читає Євангеліє), показує нам, до якої міри він є породженням імперського міста, російської втрати укоріненості... Не будемо забувати, що націлений у царя револьверний постріл Каракозова пролунав якраз під час редагування роману. Каракозов стане Карамазовим, він створить образ цієї сім'ї злочинців-батьковбивць. Без близького зв'язку Достоєвського з тероризмом, що народжувався, чи приділив би він таку увагу вбивству студента Іванова під Москвою в листопаді 1869 року групою під назвою «Товариство ненависті», організованою якимсь Нечаєвим? «Біси», що вийшли 1873 року, - це власне роман про Терор. Іванов тут перетворюється на Шатова, Нечаєв на Петра Верховенського; що ж стосується Ставрогіна - точиться жвава полеміка між прибічниками та противниками думки Леоніда Ґроссмана про те, що його прототипом був Бакунін ^[*7]. В центрі роману — нечаєвська теза, висловлена у відомому «Катехізисі революціонера»: революцію можна будувати лише на насильстві та брехні. Знаменитий принцип Бакуніна, свідома пристрасть до руйнування звучить в інтерпретації Нечаєва так: «Наше завдання - це зруйнувати цілком, всюди та без жалю. Поєднаємося зі світом злочинців, єдино справжнім революційним середовищем!» Цей відомий епізод став частиною міфології, і серйозним історикам сучасності доволі важко відокремити міф від фактів, особливо там, де йдеться про відношення Бакунін-Нечаєв. На цю тему передовсім можна прочитати дослідження Міхаеля Конфіно ^[*8]. Старий революціонер, що вже почав втрачати ілюзії, спочатку захопився молодим, завзятим, прибулим зі «справжньої Росії», щоб потім побачити в ньому хитрого здирника, цинічного та владолюбного. В своїх «Спогадах» Віра Засулич написала про Нечаєва, що він набирався енергії з ненависті. З приводу авторства знаменитого «Катехізису» велися дискусії, проте він, безумовно, не належить перу Бакуніна. Суть не в тому, чи видав його сам Нечаєв, чи хтось з його прибічників, а власне в його змістові: «Моральним є все, що слугує перемозі революції; аморальним є все, що її стримує»; згодом Камю влучно зауважив, що в цьому революційному тероризмі абсолютно оригінальним є виправдання насильства не стосовно супротивника, а стосовно своїх. У «Бісах» образ Шигальова служить ілюстрацією вищесказаного: атеїстичний соціалізм, що базується на революційному насильстві, призведе до абсолютного рабства. Саме «Апокаліпсис» надихає Ставрогіна, коли той схвильовано згадує звертання до Лаодикійського Ангела: «Але, оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, вивергну тебе з вуст Моїх». Верховенський-Нечаєв обіцяє Ставрогіну роль царя революції. В ньому е і ангельське, і демонічне, він і безсилий, і ґвалтівник, він і зворушливий, і мерзенний. Вражаючим є те, що Достоєвський одразу ж виявляє зв'язок між статевим началом і тероризмом: захоплення всіх жінок Ставрогіним, його фіктивний шлюб із Кривоніжкою, його утопічні мрії, що на них чатує павук - класичний образ фалічної матері, - все це деталі, які пов'язують сексуальне хвилювання людини та хвилювання суспільства.

Уся творчість Достоєвського перебуває в силовому полі розумового терору: як тільки ідея захоплює людину поза Богом, тоді вирвана з дійсності, отруєна цією ідеєю людина уже не знає ніяких меж, вона блукає штучним та божевільним світом. Чим більше Росія віддавалася цьому безумству терору, тим більше Достоєвський переконувався, що причина терору полягає в розколі між освіченим суспільством і народом. Показовою є його відповідь 18 квітня 1878 року студентам, які запитували, що робити в сучасному хаосі. Він говорить, як лікуватися: «Відриваючись від нього (суспільства з його брехнею) і полишаючи ного, наш студент іде не до народу, а кудись за кордон, до «европеїзму», узагальненого царства загальнолюдини, якої ніколи не було». «Казанню революціонера» він протиставлює віру в народ. Так, суспільство прогнило, проте це не означає, що треба йти до народу і «розучитися ненавидіти його». Погляд Достоевського був, між тим, історичним: першим російським нігимістом став для нього Петро Перший. Терор в Росії владарює уже два століття...

Роль жінок у російському тероризмі була доволі помітною: Ripa Засулич, Софія Перовська, Віра Фіґнер та багато інших. Російська жінка, російська студентка (що приїжджає навчатися до Цюриха або Женеви, оскільки в Росії продовжувати жінці навчання в університеті було неможливо) мала явну схильність до аскетизму терористів. Засулич дуже добре описує цей «інший стан» терориста: «Я впевнена у заході, все пройде добре, все просто і немає нічого такого, що лякало б. Залишається це відчуття смертельної ваготи. Воно мене не дивує і, в той же час, я не відчуваю жодного збудження, навіть хочеться спати»^[*9]. Софію Перовську було повішено разом із Желябовим та іншими учасниками вбивства Олександра II у 1881 році; Віра Фіґнер та Віра Засулич написали свої спогади, перша з них — після двадцяти років ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці ^[*10]. Ці тексти разом зі спогадами Степняка-Кравчинського «Підземна Росія» («Подземная Россия», 1883 рік) та його романом «Шлях нігіліста», написаним англійською мовою (1889 рік), стали безпосередніми та найбільш літературними свідченнями про народницьке покоління терористів. У «Воскресінні» (1889 рік) Толстой виводить на сцену багатьох революціонерів: засуджені до каторги, ці старі терористи обговорюють між собою можливість використання насильства; Толстой, апостол ненасильства, займає стосовно них двоїсту позицію, не позбавлену лукавства: він намагається поділити їх на хороших та поганих, пояснити їхнє жорстоке заняття статевим розладом (це наявно в чернетках, проте цілком помітне і в кінцевій редакції); цікаво те, що жінкам Толстой відводить особливу роль, пояснюючи жіночий «похід в терор» сексуальним незадоволенням, подібним до того, що спонукає «похід в релігію»^[*11]: зверніть увагу на образ Марії Павлівни. Цнота - інше обличчя аскетства тероризму... Ці сторінки Толстого, наповнені нещирістю, є завуальованим звинуваченням терористичної діяльності.

Перше покоління терористів, покоління «Народної волі», відмежоване від покоління «бойових дружин», від Каляєва, Гершуні, Савінкова, Азефа двадцятьма роками «прийняття дійсності», політичної реакції та економічного розвитку. У 1903 році вбито міністра внутрішніх справ Плєве; терор відроджується, цим терором керує партія есерів, яку створено 1901 року. Проте цими ж методами користується і фракція соціал-демократів під егідою інженера Красіна, що виготовив близько 150 бомб у своєму «технічному бюро»^[*12]. Есери використовували політичні вбивства, соціал-демократи здійснювали напади на поштові фургони та банки: так звані «екси» (експропріації), де перші ролі виконували грузини, особливо знаменитий Камо. Відомо, що Сталін також брав участь в організації «ексів» у Тифлісі, зокрема в нападі на Державний Банк у червні 1907 року. Лише у жовтні 1905 року відбулися 121 терористичний акт, 47 боїв з поліцією та 362 «екси». Захоплена інтелігенція фінансувала, захищала, оспівувала цих бандитів та вбивць в ім'я Діла. Ці герої виявляли, проте, якості на рівні своїх легенд: Камо вдавалося симулювати божевілля впродовж п'яти років, перш ніж він здійснив втечу із в'язниці. Причетність поліції також була «на висоті», оскільки сам знаменитий Азеф, керівник «Бойової організації» есерів, одержував фінансування з бюджету охранки, готуючи замахи та допомагаючи їм, або провалюючи завдання на свій розсуд. Знадобився довготривалий суд честі, наполегливість обвинувача Бурцева та свідчення старого «охранника» Бакая, щоб Партія Терору побачила очевидне: її керівник, «начальник терору», був подвійним аґентом ^[*13]... Терор та провокація сплітали сіті довкола Росії. Аби змусити есерів цінувати себе, Азеф організовував справжні замахи, вбивав справжніх князів... Дійсність двоїлася, втрачала свою сталість, ставала чимось уявним...

Російська література періоду 1905 та 1917 років сповнена цієї подвійної теми: терор - провокація. Сологуб описує у своїй «Твореній легенді» («Творимая легенда») вбивство провокатора, якого було зменшено загадковим хімічним способом до розмірів зародка і посаджено в прес-пап'є, де поліція й гадки не мала його шукати. Горький пише «Життя непотрібної людини», агента охранки. Леонід Андрєєв, романіст і драматург, - воістину поет терору та провокації. В його відомому оповіданні «Губернатор»^[*14] крок за кроком прослідковано життя одного із можновладців режиму, якого переслідують терористи. Поступово психічне божевілля терористів передається і майбутній жертві; усі зв'язки з реальністю переплутуються, й губернатор уже нічого не сподівається, крім порятунку від револьнерного пострілу «на перехресті, при виході на маленьку брудну площу». «Оповідання про сімох повішених» (1908 рік) ^[*15], навпаки, зображує душевний стан сімох засуджених на смерть, котрих ми супроводжуємо аж до останніх секунд їх життя. «Сашка Жигульов» - це історія гімназиста, який стає ватажком банди «лісових братів».

Найблискучішим шедевром, який створила російська література на цю тему, безумовно, є «Петербург» Андрія Бєлого (1913 рік)^[*16]. «Поему терору» «Петербург» побудовано на сюжеті очікування замаху, який Партія довірила синові жертви - сенатора Аблєухова. «Петербург» - це, по суті, поема соціального, психологічного, історичного виснаження. Тут всуціль махінації, тривожне чекання, втирання в довіру, «провокація». Мордований невідступним передчуттям фінального апокаліпсиса, Бєлий по-своєму тлумачить двобій між владою і терором, який досягає своєї найвищої точки під час убивства Великого князя Сергія 2 лютого 1905 року. Він описує містичну спустошеність терориста, безчесну та сентиментальну гру провокаторів, тривожну гризоту сановника. Проте Бєлий має свою теорію, він вважає, що терористи та носії влади варті одні одних; і тих, і тих переслідують однакові страхіття, позначені однаковою душевною спустошеністю, і ті, й ті стають згубною руйнівною силою. Терорист Дудкін (чиїм прототипом був Савінков) виголошує: «Так, так, так. Я - провокатор. Але моє провокаторство в ім'я однієї великої ідеї, що кудись таємно веде, і знов-таки не ідеї, а - жаги.»

« — Якої саме жаги?»

« - Якщо вже говорити про жагу, то її визначити за допомогою слів не можу: я можу назвати її загальним бажанням смерті».

Виснажений самотністю, на яку повинен приректи себе терорист, Дудкін стає жертвою галюцинацій. «Співрозмовник для мене зовсім нічого не значить: я вмію розмовляти зі стінами, з тумбами, з цілковитими ідіотами. Я не прислухаюся до чужих думок: тобто я чую тільки те, що стосується мене, мого. Я борюся, Миколо Аполлоновичу: самотність облягає мене: я годинами, днями, тижнями сиджу в себе на горищі і палю. Тоді мені починає здаватися, що все не те (...) Так, душа моя ніби світовий простір; і звідти, зі світового простору, я все й споглядаю». Відомий в усій Росії під бойовим псевдонімом Невловимий, Дудкін скрізь бачить провокаторів: «...повністю відкрилося мені значення, знаєте, от таких собі зморшок біля губ, слабкостей, хихотінь, підморгувань; і куди я не кину погляд, всюди, всюди мене зустрічає лише психічний розлад, лише спільна, таємна, невловимо розвинена провокація»... Провокація розростається, вона охоплює усіх головних героїв. Насамкінець, у великій сцені галюцинації, Дудкін убиває свого «шефа», провокатора Липанченка, чиїм прототипом був Азеф. Він простромлює його ножицями, а потім, збожеволівши, сідає верхи на оголений труп: «Він стискав у руці ножиці; руку цю простяг він; по його обличчю - крізь ніс, по губах - сповзала пляма таргана.

Очевидно, він знавіснів».

Цей вершник, ця простягнута рука - образ Петра Великого на коні, Мідного вершника. І таким чином місячну пару терорист-провокатор Бєлий витлумачує відповідно до російської історії: Петро силоміць поневолив Росію, він і був головним Терористом, і від часів цього насильства терор і провокація, тісно переплівшись, їдуть на блідому, чалому коні Росії. Роман-поема Бєлого підбиває «підсумок» російської історії й бачить у ньому лише сміховинну кавалькаду блідої, чалої смерті, бунт-насильство, за яким неквапливо приходить покарання божевіллям. Петербург, заснований серед боліт терористом Петром, повільно гниє, виснажується через провокацію та «загальний смак смерті...» Переосмислений Бєлим російський тероризм є природним наслідком останніх двох століть російської історії, або, радше, російського божевілля...

Коли російська інтелігенція, визволившись від своєї утопічної та жорстокої мрії, масами виринула у сталінських таборах смерті, терористичний дух відмирає. Десятки разів на сторінках «Архіпелагу ГУЛ АГ» Солженіцин ставить запитання: чому немає опору, чому мільйони істот дозволяють схопити себе без жодного зойку, ніби кролики? Звідки ця неймовірна покора народу, котрий породив півстоліття терору, котрий створив та канонізував терор? Кожний слухняно, ніби «кролик», дозволяв себе забирати, і навіть відчував полегшення або радість. Пояснення доволі складне. Сталін панував під гаслами уже реалізованої утопії, в ім'я «майбутнього», що вже прийшло. Акт непокори не мав би сенсу, його унеможливили заздалегідь. Ніхто вже не міг, подібно до Каляєва, висловити перед стратою свою переконаність, що його покоління назавжди покінчить з несправедливістю. Слухняність щодо ходу історії прищеплювалася і самою революцією, і режимом, і марксизмом. Треба було десятиліттями чекати пост сталінської «відлиги», щоб дізнатися, що десь у Кенгірі люди знову могли повстати^[*17]. Терор власне був спрямований лише проти себе самого. Анатолій Марченко у своїх «свідченнях», а потім Андрій Синявський описали, як нівечили себе деякі радянські каторжани: прибивали свої яєчка цвяхами до дерев'яних нар, ковтали цвяхи або виделки. Терористичний рух має внутрішній напрямок: єдиний супротивник, якого потрібно знищити - це ти сам. Якщо терор - продукт розриву в спілкуванні, то у своїй екстравертній формі він ще може ви-(ііачити «ворога», котрий є також і якимось «іншим». Каляєв відклав свій замах, дізнавшись, що Великого князя супроводжують його діти. Терор уже був екстремальною формою мови, проте він ще мав отримувача. А терор проти себе самого адресатів уже не має: це процес роздвоєння, спровокована шизофренія. Росія пройшла за неповних п'ятдесят років усі етапи терору та колективної шизофренії. Можливо, варто надати слово потенційному терористу Едуарду Кузнецову. Як відомо, 22 грудня 1970 року Кузнецова було засуджено до смерті за намір захопити літак та незаконно залишити СРСР. «Коли відсутні законні можливості почати жити нормально, тільки несамовитий рішучий вчинок може зламати замки узаконеного беззаконня, і на карту ставиться все заради всього. Це такий вчинок, коли, на жаль, моральне почуття завжди ризикує притупитися, оскільки потрібно переходити межі, які в нормальній державі обмежують нормальні форми існування. Щоб розігнути палицю (на жаль, знову на жаль), треба застосувати силу. Щоб продумати безтямний вчинок, потрібно було б бути мудрецем або мерзотником, оскільки це завжди вибух відчаю.»^[*18] Російська історія підказує нам, що великі терористи не були ані мудрецями, ані мерзотниками, вони були чистими; і що російський тероризм був, безумовно, отруєним плодом мрії про чистоту, тобто про смерть. В березні 1903 року, на зорі нового періоду терору, поет Олександр Блок, передчуваючи повернення Терору писав:

Все ли спокойно в народе?

— Нет. Император убит.

Кто-то о новой свободе

На площадях говорит.

І він також завершував твір, користуючись Апокаліпсисом як певним образом:

Кто ж он, народний смиритель?

— Темен, и зол, и свиреп...

...Он к неизведанным безднам

Гонит людей, как стада...

Посохом гонит железным...

— Боже! Бежим от Суда!

¹ Пор.: Boris Savinkov: Souvenirs d'un terroriste, Paris, EPAE.

² Так хитрістю ЧК Савінкова було заманено до радянської Росії. Відбувся суд, його було засуджено й у в'язниці він «покінчив життя самогубством». Пор.: О.Солженицьга, «Архипелаг ГУЛАГ». кн.І, розд.9.

³ Драматурга Лівідова, автора «Змови рівних», було заарештовано 1939 року, звинувачено у пропаганді тероризму та знищено.

⁴ Терористична організація, що вийшла з російського народництва та організовувала терор, починаючи з 1879 року.

⁵ Так називався журнал Ткачова, заснований 1875 року в Женеві.

⁶ «Сповідь» («Исповедь») було перевидано 1974 року у видавництві P.U.F. з передмовою Бориса Суваріна.

⁷ Див. статтю: Jaques Catteau, «Bakounine et Dostojevski» Bakounine, combats et débats, Paris, Institut d'Etudes Slaves, 1979.

⁸ «Cahiers du Monde russe et soviétique» VII - 4 і VIII - 1 та його книга «Violence dans la violence» («Насильство в насильстві»).

⁹ Quatre femmes terroristes contre le tsar. - Paris, Maspero, 1978.

¹⁰ Vera Figner. Mémoires d'une révolutionnaire, Paris, 1973.

¹¹ Розділ 5 частини III присвячено внутрішньому монологу Нехлюдова-Толстого на ці теми: як «найтихіші за характером люди, не здатні не тільки спричиняти, але й бачити страждань живих істот, спокійно готувалися до вбивства...»

¹² Радянський письменник Володимир Аксьонов, що емігрував з СРСР, присвятив Красіну досить невдалий роман «Любовь к злектричеству», виданий в Парижі 1975 року).

¹³ Російський емігрантський письменник Роман Гул присвятив Азефу сенсаційний роман, що вийшов під назвою «Генерал Бо» 1929 року. Назва французького перекладу, який вийшов 1930 року «Lanceur de bombes. Azef». («Бомбомет. Азеф»).

¹⁴ Leonid Andreev, Le gouverneur et autres nouvelles, Paris, Julliard, 1973, перевидання посереднього перекладу T. де Визева 1908 року «Губернатор и другис рассказьі».

¹⁵ Leonid Andreev, Les sept pendus et autres récits, Paris, Gallimard, 1970.

¹⁶ Andrei Biely, Petersbourg, postface de G.Nivat, Lausanne, L'Age d'Homme, 1967.

¹⁷ Йдеться про «сорок днів Кенгіра», які із захватом описує Солженіцин у IV книзі «Архіпелагу ГУЛАГ».

¹⁸ Edouard Kouznetsov: «Journal d'un condamne a mort». Paris, 1974.

К началу...