Georges Nivat

Сучасний Каліґула, або коваль «нової людини», Сталін не перестає перевіряти нас, оскільки саме нам кинуто виклик: не тільки тому, що ми всі були сталіністами, свідомо чи несвідомо, хитрували, комбінували або просто скромно опускали очі перед цією всепоглинаючою навалою терору, насильства, холодного гіпнотизуючого лицемірства - перед усім тим, що втілював у собі Сталіним. Він був подібний до хмари, що закриває нам горизонт, і я знаю лише одного старого кадилоносця, який цілком чітко та зрозуміло, до найменших нюансів думки визнав свою провину, в якого жаль з приводу всього скоєного поєднувався із палким каяттям. Це П'єр Декс. Але візьміть безліч шкільних підручників, візьміть будь-яку журнальну статтю, численні літературні психологічні (читай: медичні) есе про людину, що мала такий вплив на своє -наше століття і мала його значно довше, ніж Ленін, Гітлер або Інші великі актори XX століття, і ви будете й сьогодні вражені жалюгидністю зроблених висновків, обережністю, з якою намагаються здійснити весь цей інтелектуальний демарш: злочинам тирана протиставляють досягнення п'ятирічок, знищенню командною складу Червоної Армії, що відбулося без усяких підстав и:іпередодні війни — перемогу в цій війні... Автори, ніби скуті паралічем, виявляють нерішучість в оцінках.

Я вже не кажу про закамуфльовані спроби реабілітації, до яких вдаються то тут, то там. Зрозуміло, йдеться про СРСР, де після періоду мовчання сталінська агіографія в обмежених рамках знову виринає на поверхню. Але те саме можна помітити й тут. Анрі Ґійомен в «Le Nouvel Observateur» подає нам її взірець у своєму підсолодженому портреті «добряка Сталіна», що так схожий на ікону, у вигляді якої сам диктатор-генералісимус намагався закріпити сприйняття власної особи (його фото, де він схожий на селянина, який посмоктує люльку, знамените фото з дівчинкою в морському вбранні і т.д.). Епізод з «білими халатами» виявляється в Анрі Ґійомена раптовою реакцією шефа на вчинок злодюг-лікарів, що бажали «усунути» його від влади. І це було написано та опубліковано 1977 року!

По суті, жоден історик не дійшов до кінця у своєму аналізі: юдофобія Сталіна, його симпатія до Гітлера, наживка для найближчого оточення тирана, що нею виявилося рішення Сталіна «цілком облишити справи» наприкінці свого царювання — все це надто тонка матерія, котра потребує залучення таких інтелектуальних ресурсів, на які ніхто не був здатним. Тим не менше, в моноліті, що називається Сталін, перші тріщини почали виявлятися дуже давно. Без невиразної та дуже згладженої «доповіді Хрущова» на XX з'їзді (якої досі так і не опублікували в СРСР) все те, що трапилось потім, було б неможливим. Бо сигнал, щоб його почули, повинен лунати з самої столиці Революції. До сигналів, які прозвучали раніше, ніхто, або майже ніхто, не дослухався. Наступними етапами були поява Солженіцина, котрий дав можливість висловитися жертві Сталіна, непомітному муляру Івану Денисовичу, потім дві книги спогадів власної дочки тирана Світлани Алілуєвої і, насамкінець, великі праці дисидентів, воістину геркулесові праці, що побачили світ тільки завдяки величезній енергії кількох свідків, які змогли уникнути смерті в ГУЛАГу: «Сталінізм» Роя Медведєва і, особливо, сім книг тритомника «Архіпелаг ГУЛАГ». Після цих творів не з'явилося нічого, що могло б до них дорівнятися, якщо не брати до уваги збочені смаки типів, хворих на історичну глухоту.

До цих ключових творів, які прийшли до нас із країни сталінізму, варто додати вражаючі праці західних істориків, передовсім американських. Оскільки слід визнати, що французька історіографія, просякнута деякою логомахією, здається не дуже багато зробила на цьому шляху. Значними працями можна вважати твори Такера («Сталін як революціонер») та Улама («Сталін») - обидві з'явилися 1973 року. Додамо до цього публікацію американцями трьох останніх томів Повного зібрання творів Сталіна (російською мовою). Дійсно, тринадцять томів вийшли тоді, коли читацький інтерес було вже втрачено. Чотирнадцятий том так і не з'явився, а перші тринадцять, як і всі твори Сталіна, видані мільйонами примірників, було вилучено з обігу! Тільки інститут Гувера зобов'язався завершити публікацію^[*1].

І ось, через кілька тижнів після перевидання знаменитого «Сталіна» Бориса Суваріна, що став уже бібліографічною рідкістю, з'являється монументальна праця Улама в елегантному французькому перекладі.

Обидва твори вельми вагомі, хоча їх важко порівнювати. «Сталін» Суваріна вийшов у 1935 році і до 1940 року витримав кілька перевидань, потім зник. Відомо, що Суварін - один із засновників комуністичної партії у Франції і один із секретарів III Інтернаціоналу. Його виключення з цих організацій датується 1924 роком. При поверхневому підході цю книгу можна було б розглядати, як іще один «твір ренегата» на взірець книги Троцького (1941 рік) та його учня Дойчера (1953 рік). Без сумніву, жвавий інтерес до книги викликає особиста причетність автора до описуваних ним подій. Це дуже відчутно і в його коментарях до перевидання 1977 року, оскільки Суварін належить до числа тих людей, чий запал з роками не проходить. Проте цю книгу писав не прибічник. Це не тільки творче звинувачення, висунуте проти тирана, не тільки винятково цікаве зібрання документів, але також і прекрасний взірець літератури класичного стилю. Суварін бажає стати Светонієм, що створює хроніку про нового Цезаря. Він досконало знає життя ідеологічного сералю. З чернечим терпінням і пристрастю вигнаного з монастиря єретика він викриває маніпуляції текстами, цинічну практику перелицювання історії - все те, що він називає «всепоглинаючою брехнею». Отже, потрібне хоча б одне життя, але повне наснаги та стійкості, щоб розплутати клубок хитрого ідеологічного плетива, метою якого є брехня. Для описання паралітичної хвороби більшовицьких лицедіїв революції, страхітливої хвилі прислужництва та боягузтва, що виростає довкола володаря Росії, Суварін знаходить слова, які вкарбовуються в пам'ять, ніби розпечене тавро. Підзаголовок праці — «Історичний огляд більшовизму» явно вказує на те, що сходження тирана з чуттям мисливця аналізується у тісному зв'язку з історією ленінізму, загарбанням влади та розвитком соціалістичної ідеї в Росії. Але найбільш захоплююча частина книги, безумовно, та, де автор торкається суті проблеми: звідки з'явився цей деспот, майстер «тихої помсти», що зумів заткнути рота революції і пошити в дурні увесь світ?

Сталін Суваріна — один з різновидів Нечаєва — спритний, демонічний, педантичний у своїй похмурій парадоксальності. Не володіючи освіченістю Макіавеллі, він, керуючись лише інстинктом, зумів втілити в життя великі уроки підступності знаменитого флорентійця. Це робить його, на думку Суваріна, протилежністю Леніна і зближує з тупоголовим героєм «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна - невблаганним деспотом, для якого «всі питання уже давно вирішено» і який перетворив свою країну на величезну казарму, де мешканцям було дано свободу в неділю здійснювати прогулянку форсованим маршем ^[*2].

Праця Улама, як на мене, є найвагомішим підсумком сталінізму на сьогоднішній день. Проте слід відразу сказати, що автор «ab ovo» зловживає одним і тим самим прийомом: він подає свою книгу як всеохопне історичне міркування про епоху та людину. Він не ставить питання про джерела, як це робить Суварін. Звідси виникає проблема відсутності джерел. Солженіцин у своїх книгах «В колі першому» та «Архіпелаг ГУЛАГ» дав незабутні визначення, що характеризують наше сторіччя - час брутальної фальсифікації джерел, безжального винищення свідків і, крім того, безповоротної відмови від просто живого свідчення (згадати хоча б процес Кравченка). Ані тюряг, ані допитів, ані сумнівів - нічого цього немає в історичній і, водночас, психологічній фресці Улама. Він, звісно, ознайомився з усіма доступними йому джерелами і його праця — витвір високої проби. Під впливом його психологічного портрета, що непомітно відхиляється в бік внутрішніх роздумів деспота, перетворюючись у своєрідне вислуховування внутрішнього монологу тирана, забуваєш про те, що це всього лиш «реконструкція», запозичена, як іноді здається, у романіста Солженіцина. При певному надмірі таких моментів уважний читач може почати брикатися. Чи можна, приміром, повірити, що Сталін відправив до ГУЛАГу мільйони радянських воїнів, репатрійованих після війни, тому що «з притаманним йому відчуттям історії, ймовірно, він пам'ятав першу вітчизняну війну 1812-1813 рр.», тобто повернення майбутніх декабристів і трагічну долю Олександра І? Чи не ризикує історик, захоплений подібними романтичними прийомами, стати на шлях небезпечного моралізаторства?

В праці Улама є теза, яку він висуває в різноманітних модифікаціях впродовж усього твору. Не погоджуючись з хулителями Сталіна і, особливо, із Троцьким (Сталін - продукт бюрократії), він не принижує «свого» Сталіна: автор показує його відносно освіченим, обтесаним семінарією, збагаченим читанням книг в періоди ув'язнення, і зовсім не нижчим за своїх соратників, як це часто намагаються подати. І перш за все, він показує нам логіку приходу до влади, потребу Леніна в ньому, похмурому практику, який тільки прикидався брутальним, коротше кажучи, причину свідомого використання Сталіна, дійсно обраного Леніним, всупереч фінальному повороту в знаменитому «Заповіті» (який навіть Троцький не насмілився прочитати на XIII з'їзді). Улам представляє дивовижні свідчення брутальності Сталіна навіть стосовно Леніна. Стільки сторінок, що описують інстинкт тактика, «експропріацію» історії, тезу про «історичну провину», прогресуючі чистки (що почалися ще за часів Леніна щодо російських спеціалістів), далі парадоксальну «вразливість» Сталіна, котрий, переслідуючи інших, відчуває, що переслідують його, простоту й арґу-ментованість сталінських «міркувань» та його «організоване божевілля» («істинний» саботажник той, хто зовсім не саботує з метою кращого маскування...), присвоєння собі партії, країни, Росії, покровителем якої він стає, створення міліції, підлеглої йому та слухняної в усьому, подібно до «опричнини» Івана Грозного, всепоглинаюче нівелювання страхом або, якщо можна так сказати, «демократію страху», раптові повороти, що вибивали з сідла, макіавеллівське мистецтво звеличити звичайну донощицю, щоб підняти хвилю масового доносительства... сторінок сильних, аргументованих, без усяких літературних ефектів створюють в підсумку портрет, що вражає своєю глибиною. Нашому погляду відкривається дійсно правдивий образ великого власника, що володіє державою, і великого Знавця Людей. В міру розгортання цього магістрального образу помічаємо, що в людському універсумі, де еволюціонує Сталін, поняття «реальності» змінило свій зміст: злита з «теоретичною реальністю» реальність фактична більше не підлягає перевірці досвідом і не залежить від співвідношення сил, що діють в ній. Реальність солідаризується із теоретичними побудовами, яким Сталін надає мало значення (свавільно підпорядковуючи їх собі), проте він створює другу реальність, яка потроху нав'язується людському суспільству: це істинне сходження на престол тези «все дозволено» (у мовознавстві, агрономії, кліматології, політиці...)

Чи дає Улам остаточну відповідь? Не думаю, оскільки він також приходить до «патологічного» складника сталінської особи, якому притаманна до певної міри «снодійна дія» опіуму. Найбільш цікаве місце в його праці це, можливо, посилання на якусь «моральну анестезію», що стала наслідком участі в терористичних актах за молодих років диктатора (знамениті «експропріації»), наслідком умов життя професійного підпільника і масового терору часів громадянської війни. Коли американський історик, змінюючи напрямок аналізу, повертається в кінці книги до тлумачення такого ж банального, як і більшість його міркувань, пояснюючи все «розбещеністю абсолютною владою», ми продовжуємо сумніватися. Цей останній Цезар в галереї Светонія не переконує. Оскільки вся книга в цілому виразно показала, що розбещеність, про яку йдеться, цілком відповідає рівневі народу, якщо не універсуму: «сталінізм - це дещо більше, ніж цезаризм». Проблема не стільки в «прагненні до влади» нового Каліґули, скільки в моральній хисткості людини-«сталіноїда», в її повному моральному розгромі. Взагалі, чого бракує книзі Улама, то це глибокого смирення, визнання слабкості використаних засобів аналізу та ретельного «зіставлення» документів із «живими» свідченнями, які широко використовує Солженіцин в книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». Бо той, хто написав ці 1200 сторінок спогадів, сам є доказом слабкості будь-якого свідчення в часи великої експропріації історії. Дві розглянуті нами важливі праці про Сталіна не здатні спростувати цього основоположного факту.

¹ Видання з'явилося завдяки Р.Х.Нілу. Стенфорд, 1967 р. Можна згадати у зв'язку з цим, що видання французького перекладу «Повного зібрання», здійснюване під керівництвом Г.Гоньофа та Ж.Фревіля, перервалося на сьомому томі.

² Прикладом Салтикову-Щедріну слугувала похмура постать Аракчеєва, міністра Олександра І та злого генія екзальтованого й довірливого імператора. Аркачеєв створив систему воєнних поселень, яка могла б стати прототипом мілітаризованого суспільства, якби не смерть Олександра.

К началу...