Georges Nivat

Сербія із деяким запізненням запропонувала нам цей величезний роман про форми протистояння комунізму та фашизму в людському «свинарнику», де «югославські племена» додавали хворобливої гостроти маніхейському конфліктові між добром і злом. Цю затримку цілком можна пояснити: розчавлена режимом Тіто, понівечена прихованою громадянською війною, яка майже напевно вибухне знову, Сербія досі не насмілювалася належним чином розглядати власне відображення в дзеркалі страхіть останньої війни та приходу до влади комуністів. Це не перший твір Добріци Чосича: раніше був написаний «Поділ» (про витоки диктатури Тіто) та «Час смерті» (про Першу світову війну). Після цього почали виходити три частини «Часу зла» («Грішник», «Єретик», «Віруючий»): про Сербію напередодні Другої світової війни, про державний переворот 27 березня 1941 року після підписання югославським урядом протоколу про приєднання до Троїстого пакту (Німеччина - Італія -Японія), про несамовитий потік вогню та жорстокості, який 6 квітня обрушили на Сербію німці у відповідь на вибух обурення проти союзу з фашистами та переворот^[*1]. «Поділ», «Час смерті» та «Час зла» пов'язані між собою єдністю героїв та місця: коріння роду Катичів - у селі Прерово. Проте «Час зла» - трагічна епопея, що замкнута у власному бутті, подібно до античної трагедії.

Цей справді гігантський роман - сповідь: за задумом автора вона має стати поруч зі знаменитими комуністичними сповідями: творами Курціо Малапарте та Раймонда Абелліо, Олдоса Гакслі, Віргіла Ґеоргіу, Василя Ґроссмана та Олександра Солженіцина. Погляд Чосича, немов пронизливий промінь маяка, блукає в пошуках нечіткої «нейтральної смуги», до якої з різних сторін впритул підійшли обидва тоталітарні режими, і так само як Ґеорґіу, автор бачить, що ця «нейтральна смуга» пролягає через катівні: а кати перекидають один одному закривавлені тіла жертв, приписуючи власні злочини своїм політичним супротивникам. Сталінський комунізм - «абсолютна структура», яка намагається заволодіти душею Європи (в тому числі й Сербією, що вельми тяжіла до «європейськості») в той час, коли сама Європа сходить у «рів вавилонський», над котрим незабаром підійметься сморід від екскрементів, плювків та крові розтерзаних. Чосич без вагань приєднується до тих, хто відмовився від абсолютизації, обожнення політики і спробував донести до нас страждання абсолюту, що охопило Старий Світ.

Тим, кого втомлює або не надихає читання цього колосального епічного свідчення, яке постало із судом нашого часу, із його стогону від тортур абсолютом і його сурогатами, ми повинні повсякчас твердити ось про що: зараз споруда комунізму повалилася, але силу нігілізму, що заволоділа Європою в період занепаду її цивілізації, не поховано під її уламками; ця самовбивча лихоманка не зникла з наших генів, вона дрімає, подібно до вірусу під час інкубаційного періоду; не можна закривати очі на те, чим була ера «мрійників, які вбивали мрійників». До того ж Сербія, центр Югославії, залишається однією з найболючіших точок Європи -тут відмовляються від змін, і, можливо, новий напад мазохізму прийде саме звідси.

Між каторжною в'язницею «Золотий сад», де в часи Першої світової війни гниють сербські військовополонені, знемагаючи від нелюдської праці або ставши рабами хтивих наглядачів, та гестапівською лабораторією в Белграді 1941 року, в якій чотири мучителі (Байдужий, Надчутливий, Вередун та Усміхнений) по черзі шматують душу й тіло Петара, ніби існує якірна стоянка - великий, красивий, багатий будинок в Белграді, що належить родині Катичів. Голова клану - дід-республіканець, який за все своє життя не пішов на жоден компроміс; його син Іван та зять Богдан -комуністи-відступники (хоча кожен на свій лад), що викривають один одного; онук Володимир - фанатично відданий ідеї молодий комуніст, який ненавидить обох і плює в обличчя батькові в кабінеті начальника гестапо.

В цьому величезному домі Іван Катич, мислячий герой роману, зачиняється в темряві, чекаючи на вбивць, зачиняється тому, що довкола нього всі померли: старі товариші, котрі прирекли себе на «червону каторгу», на в'язницю у в'язниці, на найвигонченіші гоніння, яких ще не знало людство; батько, старий республіканець, ліберал та європеєць, який в драматичній суперечці не зміг переконати регента Павла Караґєорґієвича в тому, що краще принести в жертву Югославію, ніж підписати будь-яку угоду з Гітлером, а потім був взятий в заручники та розстріляний; помер Богдан, чоловік його сестри, посвячений Іваном в більшовизм, оголосивши йому ж бойкот за ренегатство. Читач, ціпеніючи від жаху, стежить за тим, як Богдана, який у свою чергу засумнівався у правоті Партії, одночасно цькують і гестапо, і поліція Комінтерну; помер і Петар, шеф радянської розвідки в Белграді, коханець Мілени, переслідувач Богдана, - загинув у гестапо після нечуваних тортур...

Міцний, дикий аромат сербських гір просочується до нас крізь шпарини цього роману-пристрасті, де страждання виявляється єдиним «регулятором» історії; ми дихаємо повітрям старого яблуневого саду, чуємо тихе життя природи на берегах Морави та на Зятоборському плато. Тут по черзі виступають з пітьми і знову щезають в ній колабораціоністи, партизани-фанатики, двадцятилітні кати, але тут мешкає і старий Мілун, патріарх древньої сільської Сербії, мовчазний свідок зростаючої ненависті. Ненависть переповнює легені розколотого людства — винахідлива ненависть, ненависть, виправдана всіма національними релігіями та історіями, ненависть, де Авелі переховують Каїнів, ненависть, що розгоряється під холодним поглядом двох Вседержителів -старого християнського Бога, зображення якого залишилися на храмових фресках, та нового, «отця народів», якому моляться кати на службі у Партії та фанатичні яничари комуністичного партизанського підпілля.

Відгалуження роману розходяться далеко за межі Сербії - у передвоєнний Париж, у комінтернівську Москву, де безстрашні бюрократи приймають рішення про поступове знищення кращих комуністів Європи, яких зігнали для сортування до жахливого готелю-в'язниці під назвою «Люкс», - передвісника підвалів Луб'янки та урядових палаців. Проте пульс роману, епіцентр часу зла -Сербія: уперта, несамовита, де, за словами Апокаліпсиса, «всі проти всіх»; Сербія в маренні, де ріка Історії назавжди вийшла зі звивистого русла, де спів дрозда звучить, мов посвист кулі; Сербія в грубій сірій шерстяній сукні, ніби загадкова стара, яка їде в поїзді й каже до Мілени: «Я - та, що все втратила».

Все втрачено. Все, крім честі? - так би хотілося сербському Катону, голові родини Катичів. Ні, бо кати - молоді, вони байдужі до цього поняття, а між Злом та Ще Більшим Злом всі навмання обирають останнє. Все втрачено. Все, крім страждань? - саме про це пошепки говорить оповідач, це єдиний острівець чистоти, що вцілів у морі бруду: в камерах-одиночках, в лабораторіях катувань, у неможливих пристрастях (такою є любов Наді до німецького офіцера, її майбутнього мучителя; такою є любов цинічного чекіста Петара, чиї злочини спокутувала його стоїчна смерть, і Мілени, благородної дочки сильної й тверезої нації). Будиночок у горах, де Петар та Мілена віддаються коханню (як Лара й доктор Живаго у варикінській садибі), є саме тим, що в дослідженнях Дені де Ружмона названо останнім притулком «кохання на Заході», останнім випробуванням Трістана та Ізольди. Саме Петар, дисциплінований чекіст, чудовий коханець, неприборканий цинік, і є душею цього Мальстрему, бо він вірує. Він визнає себе слухняним гонителем останньої з християнських сект, він - віруючий атеїст з тієї породи надлюдей, яку вивело XIX сторіччя, а двадцяте підняло на щит. Впродовж перших двох томів його постать залишається загадковою, а в третьому автор спрямовує на неї потужний прожектор, і коли Петар як про милість благає катів, які благоговіють перед ним, розп'ясти його, ми нарешті можемо збагнути драму цього кондотьєра сталінізму: він буквально ототожнює себе з Христом.

Ми, врешті, починаємо розуміти сенс всіх тих посилань на «великих росіян», які можуть дати нам усе, окрім свободи, особливо на Достоєвського, чий Великий Грішник кидає тінь на все наше сторіччя. Чосич, як і Достоєвський, захотів написати «Наслідування Христа» — єретичне, богохульне, катастрофічне наслідування «бісів»; одержані стигмати до цього часу помітні в нашій європейській історії, посткомуністичній та гюстхристияпській - на вибір - яка ще й досі тремтить від цього богохульства.

Літописець програної битви зі Злом, історик народу, який не приймає реальності, і людини, яка має протиприродну потребу спотворювати, Добріца Чосич, цитуючи в романі себе самого (подібно до середньовічних донаторів, що просили живописця зобразити себе на полотні, яке самі ж підносили в дар храмові), примушує одного з героїв виголошувати «божевільний вірш» великого сербського поета Негоша: «Хай буде те, чого не може бути!» На що змучений історією Іван відповідає: «В кінці всього -слово». Пародія на Євангеліє від Іоана, повернення віруючого атеїста до Бога...

¹ Див. про це: Miljus Branko. La revolution yougoslave. L'Age d'Homme, 1982.

К началу...