Georges Nivat

Фрідріх Горенштейн- письменник трагічний. Він бунтівник у прямому розумінні цього слова і тому приречений на самотність. Ті, хто читаз його повість «Прощення» чи роман «Псалом», погодяться зі мною в тому, що наскрізною темою його творчості є доля єврея, який опинився поміж жорнами тоталітарних режимів, єврея, якого знищують гітлерівці та принижують росіяни. При цьому в його щільних, насичених творах немає нічого анекдотичного або просто реалістичного, там немає неба і нічим дихати, там немає годувальниці-землі і не можна прилягти. Алегорії вибраного та вигнаного народу, Людського Сина, якому ніде прихилити голову, пронизують все написане ним. «Бо ви нині ще не вступили в місце спокою та в уділ, що Господь, Бог твій, дає тобі», - звучать рядки із Повторення Закону, які стали епіграфом роману «Місце».

«Місце» - великий, широкий з огляду на охоплені події роман, створений Ґоренштейном на початку сімдесятих років. В ньому розповідається про роки навчання юнака, який живе у післяста-лінську епоху, в часи Хрущова. Місце - це відвойоване ціною значних зусиль місце в гуртожитку, звідки завжди можуть вигнати. Його займає Гоша, головний герой роману (саме від його імені ведеться розповідь). Батько Гоші - радянський генерал, розстріляний 1939 року, невдовзі після підписання «Договору про дружбу та кордон» між СРСР та Німеччиною. Це «ліжко-місце» і є тим мінімумом простору, відведеним вигнанцю в тісному, звірячому, трухлявому світі радянського соціуму. Радянський гуртожиток трохи раніше описав Солженіцин («В колі першому»), проте Ґоренштейн перевершив його насиченістю зображення. Немов на ксилографії, перед очима уважного глядача з хаосу ліній виникає зміїний, бальзаківський світ; в нетрях гуртожитку люди їдять, п'ють і навіть злягаються. Гоша плекає растіньяківські мрії: він хоче переінакшити свою долю, підкорити радянське суспільство. Початок відлиги, реабілітація батька дозволяють йому підняти голову, але він ще не розуміє, що висовуватися не варто. «Рабство є необхідною для слабкої людини умовою», - прочитав Гоша в брошурці, яка спростовувала теорію Ніцше, і збагнув, що йдеться саме про нього. У боротьбі за ліжко-місце краще не радіти заздалегідь...

Однак облудна насолода, що охопила Гошу (він - син генерала!), примушує його відкинути звичну манеру брехати й ховатися: він повірив сяючій істині оновлення - і помилився. Гоша зближується з групою крикунів, які вважають, що в усіх нещастях Росії винні євреї, складають список своїх ворогів, проте його ненависть застаріла, згіркла. «Мій перелік ворогів мав серйозний недолік: в ньому був присутній особистий елемент, що надавав ідеологічно-політичній битві занадто прозаїчного відтінку». Великий бій проти сталінізму в гуртожитку закінчується болючими ударами в спину. Гоша вагається, не знаючи, на чому зупинити свій вибір: на домі розпусти для заможних цивільних та військовиків чи на змові Щусєва. Його приваблюють ритуали змовників, вабить гра. У сцені посвячення Гоїла дає клятву боротися Із поплічниками Сталіна: він читає надрукований на шерехатому папері текст урочистої обіцянки і робить поріз на пальці, щоб від крові почервоніла вода, яку він має випити.

Усі ці ритуали «бісів» маленького міста - не «достоєвського», а хрущовського - немов ріка в море, впадають у драматичні події. В результаті погрому з економічним підтекстом, що нагадує події 1962 року в Новочеркаську (про них Захід нічого не знав упродовж двадцяти років), відбувається вбивство директора фабрики, який був євреєм, але довший час приховував свою національну належність під російським прізвищем. «Поки він помирав, натовп знущався над ним, кидав дотепи, як це зробили б діти, як можуть знущатися тільки божевільні, що беруть участь в російських погромах». Читаючи розповідь про веселих убивць, мимоволі згадуєш прозу Золя...

Бійців-змовників запалює націоналістична промова їхнього ватажка, що нагадує і дитячу республіку «Братів Карамазових», і бісівські збори Нечаєва-Верховенського: «Мої милі, маленькі російські хлопчики, чимало найважливіших російських подій починалося непомітно, прозаїчно. В Росії ніколи не було справді національного життя, хоча вона заслуговує на це не менше, ніж Англія. І навіть коли Сталін був змушений врятувати її від племені Кагановичів та інших, він не сказав правди нашому наївному і довірливому народові, оточеному туманною завісою; троцькізм, космополітизм і так далі - ось визначення, які він був змушений давати, сподіваючись з їх допомогою утриматися при владі: тиран був хитрим, як усі іноземці, що стають тиранами в Росії». Змовники, об'єднані любов'ю до сили та двосічною ненавистю, вирішують, відповдно до традицій російського тероризму на кшталт «Народної волі», засудити на смерть ката Молотова (його дружина - єврейка), але їхня спроба закінчується жалюгідною невдачею...

Ґоренштейн належить до дивного племені вигодуваних Росією дітей, які з однаковою силою ненавидять і люблять її. Таким був Розанов, росіянин і православний, таким є невіруючий єврей Горенштейн. Довідатись, що чекає Росію, розгадати, чи потрібною буде вона в XXI сторіччі - ось епілог роману. Незважаючи на всі нещастя, які Росія принесла світові, без неї він стане невпізнаваним, не схожим на себе. Помірна тиранія (радянська влада) -єдиний вихід. «Ми повинні стати навколішки і молитися за те, щоб радянська влада не залишала Росію», - говорить один із героїв. Поруч з Гошею, який таки порозумнішав, йде похмурою вулицею Ленінграда тінь в шапці-вушанці - Народне Невдоволення. Колись, в часи занепаду царизму, «занапастило воно самодержця всія Русі (...) Зламало, розорило, відновило і замовкло, заснуло, втомилося, померло. І ось Воно відродилося, безсмертне, ленінградського різдвяного нічного дня».

Передчуття Ґоренштейна навіюють тривогу: якщо збулася половина, чи не означає це, що й друга половина обов'язково збудеться? Що незабаром побачить інтелігент, ширяючий між небом і землею з накинутою на шию мотузкою, на маленькому табуреті, - коли в його бік мчить розлючений кабан? Знайшовши притулок у Берліні, найбільш неспокійному і непередбачуваному місці нашої планети, Горенштейн написав близько двох десятків творів, які наразі не опубліковані. Але для нього, по суті, нічого не змінилося: він так само чекає розлюченого кабана...

***

Простір прози Ґоренштейна заповнений аж до незвичності, ущерть напханий: розгублені обличчя, застарілі пороки, корзини з провізією, дерев'яні халупи - все це вкладається у світ без неба, куди не пробивається згори жоден промінчик світла. Гравіровані картини радянських звичаїв - дивовижні, яскраві сцени злиденного, нікчемного життя. Баба Авдотьюшка стоїть у хвості черги, що веде до смердючого магазину, звиваючись довгим коридором (оповідання «З кошичком»). Але Авдотьюшка щаслива, їй невимовно щастить, бо дістався шматок м'яса, і заради цього вона ладна витерпіти і сморід від непраних шкарпеток, і людей, що стоять у черзі цілий день, і нескінченну торговельну війну, яку радянська держава веде проти свого народу. Проте у штовханині бабцю турляє чийсь «комсомольсько-молодіжний, залізобетонний» зад, кошик випадає у неї з рук. Авдотьюшка опиняється в лікарні, де бачить уві сні свій улюблений кошик. Завдяки підсобному робітникові вона повернеться з універмагу до своєї хазяйки (порожньою, ясна річ), але це означає, що «і в найтемніших душах ще не зовсім згас Божий вогник».

На вулиці Червоних Зорь в однойменній повісті живе Уляна разом з дочкою і сином, а трохи далі - колишній купець Мамонтов; якось він подарував маленкій Тоні калоші, аби вона не бруднила ніг у непролазному багні сільської вулиці. В будинку Мамонтових панує достаток, м'які силуети речей виглядають витончено й гідно, скрізь килими та шпалери; революція, на диво, не зруйнувала цього острівця, хоча й оточила його морем ненависті. Повертається Мендель, чоловік Уляни, і забороняє дружині та дочці бачитися з Мамонтовими. Одного вечора Уляна та Мендель стають жертвами засуджених волоцюг-грабіжників, випущених на волю за «ворошиловською амністією»: вони ґвалтують Уляну і вбивають обох. Не пекти Уляні пирогів, не підгорить у неї тісто... Тоня опиняється в дитячому будинку; прийомні батьки, дріб'язкові та лицемірні, візьмуть її на місяць до Владивостока, але невдовзі відвезуть дівчинку назад до притулку, де діти кричать до Тоні: «Матір Божа Курська повернулася!» В кінці вулиці, осяяні райським світлом, на Тоню все життя чекатимуть Мендель та Уляна, схожі на закоханих Шагала...

На цих дивних гравюрах, де панують жебрацтво і рутина, осмислені як образ Божий, світло пробивається знизу. Повість «Муха біля краплі чаю» бентежить ще більше. Тут розповідається про Людину зі зруйнованим життям: вісім років цей чоловік провів у рабстві злої та істеричної жінки. Життя цього подружжя котилося, ніби води ріки кривди й пекельної ненависті; і ось він залишився один, сам на сам з відступаючою хвилею біблійних образів, снів про боротьбу християнства з язичництвом. Його обсідають жахливі видіння, величезний чайник, що стоїть на столі, тисне на мозок. Дивний, сумнівний психіатр-гомосексуаліст намагається вилікувати його легкими дотиками, потім і він умирає, заповівши героєві свого ціпка з набалдашником. Це подвійне, молочної барви видіння нагадує мені загромаджені малюнки югославського художника Дадо (Міодрага Джурича), де персонажі копирсаються в божевільних питаннях. Різниці затьмарюють його мрію своїми скелетами доісторичних страховиськ, і Людина «пише» скульптуру. Його матеріал - «червоний мармур з білими прожилками. Камінь зі шкірою і жиром (...) карельський мармур. І пальці, що ростуть із серця, живі, з суглобами, з нігтями, гарячково стиснуті, тримають перо в останньому зусиллі, рештками крові, що дійшла до них артеріями. А в повітрі невидиме, ненаписане послання до нас, якими ми є зараз і якими будемо через сто, двісті років».

Дивна алегорія письменницького ремесла, страховисько з картини Далі - пишуча рука, яка виринає з тремтячого нутра. Мізансцени людяності в текстах Ґоренштейна - від приниження до м'якої, повнокровної містики - є незмінно тривожними, навіть якщо притча здається простою жанровою сценкою, фрескою на стіні радянської каплиці.

К началу...