Georges Nivat
Жорж Нива


 

Биография

(франц.) (англ.)

 

Книги

 

Статьи

 

Библиография


"╢вропа метаф╕зики
та картопл╕"

ЗМ╤СТ

Слово до укра╖нського читача

╢вропа п╕сля 1989 року, розбита мр╕я

Хто бо╖ться ╕стор╕╖?

╢вропа метаф╕зики та картопл╕

Коротка в╕дпов╕дь М╕лану Кундер╕

Центральна ╢вропа: В╕льно — Дорнах

Н╕жн╕ кроки Марка Шагала

╤сайя Берл╕н, скептичний спостер╕гач

Гогольград

Пушк╕н, «аф╕нянин серед ск╕ф╕в»

Щоденник Толстого

Чеховська «шагренева шк╕ра»

Ясна прозор╕сть Льоруа-Больйо

Рел╕г╕йн╕ риси рос╕йського ате╖зму

Вершники Апокал╕псиса

«Добряк» Стал╕н

Уроки нелюдськост╕

«Час зла» Добр╕ци Чосича

Горенштейн, або духота

Т╕н╕ забутих предк╕в

Ки╖в — Москва: що д╕лити, м╕ф чи спадщину?

«Вправи з╕ свободою». Бес╕да з Леон╕дом Ф╕нбер╜ом

Дар зустр╕ч╕. Бес╕да з Костянтином С╕говим

╢вропе╓ць у Ск╕ф╕╖. Вадим Скурат╕вський


Georges Nivat

web — Alexei Grinbaum

2001


Ки╖в — Москва: що д╕лити, м╕ф чи спадщину?

Будь-який русист б╕льшою чи меншою м╕рою завжди ╓ рос╕йським ╕мпер╕ал╕стом. Тобто в╕н, св╕домо чи несв╕домо, прийма╓, як очевидн╕сть, точку зору рос╕йського культурного ╕мпер╕ал╕зму, що народився разом з ╕мпер╕╓ю, заснованою Петром ╤, та ╕стотно розвинувся у XIX стор╕чч╕. Русист зна╓ Гоголя, ставить його укра╖нськ╕ твори в шерег ювен╕льних та фольклорних, «Тараса Бульбу» ╕нтерпрету╓ як м╕сцеву епопею, що трохи скида╓ться на к╕ч. В╕н (русист) зна╓ також Шевченка в рос╕йських перекладах, оск╕льки Шевченко, на в╕дм╕ну в╕д Гоголя, обрав для себе укра╖нську, а не рос╕йську мову (хоча його щоденники 1857-1858 рок╕в, редагован╕ ним самим, та його проза створювались рос╕йською, що п╕дтверджу╓ добров╕льн╕сть вибору мови для в╕рш╕в «Кобзаря»). Русист П'╓р Паскаль м╕г у 1911 роц╕ при╖хати на пароплав╕ до Одеси, помилуватися там Потьомк╕нськими сходами та пам'ятником засновнику м╕ста дюку де Р╕шель'╓ пот╕м з при╓мн╕стю прогулятися серед монастирського блиску Ки╓во-Печерсько╖ лаври, в╕дв╕дати Соф╕ю Ки╖вську, м╕г нав╕ть вирушити до Н╕жина, щоб в╕дв╕дати л╕цей, в якому вчився Гоголь, або до Черн╕гова, щоб слухати м╕сцевих солов'╖в. В ц╕й подорож╕ (принаймн╕ до 1991 року) не треба було в╕дшуковувати якусь укра╖нську ╕дею. П╕сн╕? Так, в╕н знав, що п╕сн╕ творять укра╖нц╕, що писанки, розписн╕ пасхальн╕ яйця - це укра╖нське. Але мова, культура, ефемерна Республ╕ка 1917-1920 рок╕в, В╕дродження 20-х, ╕стор╕я нац╕онального руху - зв╕дки йому про це знати? Я навчався у Москв╕, студентом в╕дв╕дував Ки╖в тод╕, коли Укра╖на ще не була укра╖нською. Вона була радянською. Леон╕д Плющ у сво╖й книз╕ «На карнавал╕ ╕стор╕╖» залишив нам хрон╕ку свого власного перетворення на укра╖нця, в╕н згаду╓ протестант╕в, таких як ╤ван Дзюба, згаду╓ зустр╕ч з двома визначними ж╕нками, котр╕ уникли смерт╕ в ГУЛАГу: одна - есерка Катерина Ол╕цька, чию книгу було видано французькою 1991 року, ╕нша - укра╖нська нац╕онал╕стка Над╕я Суровцева (про не╖ Солжен╕цин говорить в III том╕ «Арх╕пелагу ГУЛАГ»):

«Суровцева зростала в родин╕ прогресивних ╕нтел╕гент╕в ╕ укра╖нських патр╕от╕в, це була аристократка в найкращому розум╕нн╕ цього слова: ╕стота благородна та вихована в аристократизм╕ по сут╕ сво╖й демократичному. Укра╖нська мова, якою вона говорила, представляла собою синтез раф╕новано╖ культури та матер╕ально╖ могутност╕ народно╖ мови, що черпа╓ться з п╕сень, гов╕рок, жарт╕в ╕ того таб╕рного жаргону, який так т╕сно пов'язу╓ться з нашою концентрац╕йною епохою соц╕ал╕стичного буд╕вництва.

Суровцева, укра╖нка духом, мовою та походженням, надала мен╕ доказ того, що ми матимемо майбутн╓ лише тод╕, коли навчимося см╕ятися з себе самих, з нашого болю, з наших ╕дол╕в, з наших вад, з наших чеснот - коротше кажучи, зум╕╓мо перейти наш комплекс нац╕онально╖ приниженост╕, наш пров╕нц╕ал╕зм, наш квасний патр╕отизм».[*1]

Текст Леон╕да Плюща справд╕ чудовий, в╕н ╓ св╕дченням прогресивного в╕дродження громадянсько╖ ╕ нац╕онально╖ св╕домост╕, переходом в╕д ледь пом╕тного «укра╖нства» до укра╖нства б╕льш св╕домого.

Варто зазначити, що вир╕шальну роль для Плюща ╕ багатьох ╕нших в╕д╕грала праця ╤вана Дзюби «╤нтернац╕онал╕зм чи русиф╕кац╕я», опубл╕кована 1968 року у Велик╕й Британ╕╖ ем╕грантським товариством «Сучасн╕сть»:

«П╕д впливом ╤вана Дзюби я почав розмовляти р╕дною мовою. безумовно, я знав цю мову, але б╕дн╕сть мого словника була нечуваною. Кр╕м того, коли довкола тебе кожен розмовля╓ рос╕йською, не так просто знайти сп╕врозмовника, щоб вести бес╕ду укра╖нською. ╤ пот╕м, одного прекрасного дня, коли я укра╖нською мовою попрохав якогось молодого чолов╕ка передати мен╕ книгу, я почув у в╕дпов╕дь: «Ти не можеш розмовляти на людськ╕й мов╕?» Це мовне питання ╓, безумовно, найголовн╕шим. Я кажу лише для тих, хто не зна╓. Але краса, звучн╕сть мови, тобто ╖╖ поез╕╖, ╖╖ п╕сень, мовна можлив╕сть перекладати ╕ноземну поез╕ю - все це, так би мовити, ╕ склада╓ основу культурно╖ незалежност╕. Укра╖на ма╓ гаку основу, але вона ма╓ також проблему двомовност╕, проблему ╕снування двох культур. Вона також належить до рег╕ону рос╕йського койне (сп╕льно╖ мови). Проте кр╕м перешкоди, тут треба бачити ╕ багатство».[*2]

Те, про що пише Плющ, було також - mutatis mutandis - шляхом наших русист╕в. В╕дкриття видатного ф╕льму Параджанова «Т╕н╕ забутих предк╕в» («Вогненн╕ кон╕»), в╕дзнятого в Зах╕дн╕й Укра╖н╕ на земл╕ гуцул╕в, переклад твор╕в Михайла Осадчого, Валентина Мороза, Василя Барки подарував нам укра╖нський складник мистецтва, л╕тератури опору Радянському Союзу.

Але це ще не ╓ справжн╕м знанням Укра╖ни. Культурне в╕дродження 10-х ╕ 20-х рок╕в п╕дготувало м╕сце для появи книжки Валентини Васютинсько╖-Маркаде «Art d'Ukraine» («Мистецтво Укра╖ни»), що була видана в Лозанн╕ 1990 року. Це найпрекрасн╕ший пут╕вник французькою мовою по ╕стор╕╖ мистецтва тих територ╕й, як╕ можна об'╓днати п╕д назвою Укра╖ни, з ╖╖ Бароко XVIII стор╕ччя час╕в гетьмана Мазепи, видатними художниками, такими як Боровиковський, композиторами, такими як Бортнянський. Належне м╕сце займа╓ в книз╕ Шевченко, поет ╕ художник. Тут ╕ укра╖нськ╕ елементи живопису Р╓п╕на, загальнов╕домого як автор полотна «Запор╕зьк╕ козаки пишуть листа турецькому султану». Завдяки Гоголю, Р╓п╕ну ц╕ запорожц╕ ув╕йшли до ╓вропейсько╖ ле╜енди ╕ в╕днайшли свого неспод╕ваного сп╕вця в особ╕ французького поета (щоправда, польського походження) ╫╕йома Аполл╕нера, який написав у «П╕сн╕ Нелюбого» («Chanson du Mal-Aime»):


Я в╕дданий, мов пес

Хазя╖ну, мов стовбуров╕ плющ,

Мов запор╕зьк╕ козаки,

Розб╕йники та набожн╕ п'янички,

Степам ╕ запов╕дям десяти.


Валентина Васютинська-Маркаде опису╓ основн╕ центри мистецьких сил Укра╖ни наприк╕нц╕ XIX стор╕ччя: Ки╖в, Харк╕в, Одесу, Льв╕в. ╖╖ тв╕р нарешт╕ п╕дходить до найвищо╖ точки укра╖нського авангарду XX стор╕ччя, цього дивовижного В╕дродження, ц╕╓╖ золото╖ доби, в╕дзначено╖ ╕менами Архипенка, брат╕в Бурлюк╕в, Лар╕онова, Хл╓бн╕кова, Олександри Екстер, ╕ вс╕м тим мистецтвом неоприм╕тив╕зму, що було народжене в стародавн╕й Таврид╕ й назване «Г╕ле╓ю» поетом ╕ хрон╕стом Бенедиктом Л╕вшицем в «П╕втораокому стр╕льцев╕» («Полутороглазый стрелец»), перш н╕ж прийшло до «блискучого розкв╕ту 20-х рок╕в» з ╕менами Малевича, Георг╕я Нарбута, Василя ╢рмилова, театром «Берез╕ль», в той час, коли в ем╕грац╕╖ були в╕дом╕ так╕ митц╕, як Мане Кац.

Книга Л╕вшиця, м╕ф «Г╕ле╖», який в╕н намага╓ться створити довкола ск╕фського мистецтва в Таврид╕, де брати Бурлюки проводили свою в╕дпустку, вида╓ться мен╕ дуже показовою: на цьому «рос╕йському П╕вдн╕», сповненому античност╕, погорбленому курганами, як╕ згодом з'являться у ф╕льмах Довженка, «все набува╓ гомер╕вських розм╕р╕в». Укра╖на ╓ для Рос╕╖ невичерпним джерелом античност╕, гомеризму. ╤ дарма, що Гн╓дич переклав ╤л╕аду. «П╕сля Гес╕ода - Гомер», - пише Л╕вшиц, згадуючи св╕й при╖зд до Чернянки:

«У Чернянц╕ час втрачав сво╖ меж╕ ╕ розшаровувався в ус╕х напрямках. В одному з шар╕в час був ще т╕льки космосом, який щойно починав виявляти ознаки життя. В╕н мав лише три вим╕ри ╕ зароджувався в╕дразу за горизонтом. Погляди Бурлюк╕в, прикут╕ до ц╕╓╖ л╕н╕╖, наповнювалися вдячною н╕жн╕стю. Зв╕дти приходило багатство безмежного степу, де неск╕нченним руном колихалися м╕льйони овечих гол╕в, де сотн╕ тисяч чистопор╕дних свиней найр╕зноман╕тн╕шого вигляду довбали землю антично╖ Тавриди.»[*3]

Проте не лише м╕фолог╕зац╕я притаманна Укра╖н╕. Однак верн╕мося до назви твору Валентини Маркаде: «Мистецтво Укра╖ни». Не т╕льки укра╖нське мистецтво. Мистецтво, що походить з Укра╖ни. Я нав╕ть не намагаюся поставити питання: «а що таке Укра╖на?» Зв╕дки походить назва (пор╕вняно, скаж╕мо, з П'╓монтом, тобто вказуючи на географ╕чну ситуац╕ю)? Зв╕дки походить слово «Русь», «руська земля» (причому в╕дсутн╕сть точного перекладу на французьку мову цих понять ╓ надто небезпечною), «русинська земля» антич╖ю╖Кийов╕╖, що зникла п╕сля под╕лу на уд╕льн╕ земл╕, а пот╕м монгольсько╖ навали, в╕д яко╖ у спадщину залишилися три г╕лки - Велика, Мала та Б╕ла Русь. Пот╕м була влада Великого княз╕вства Литовського, що згодом, за Любл╕нською ун╕╓ю, об'╓дналося п╕д берлом Польського короля. Саме поняття Укра╖ни, зда╓ться, з'явилося 1187 року в «╤пат╕╖вському л╕топис╕».

Щодо назв можна дискутувати багато. ╤ван Дзюба схильний вважати, що «Малорос╕я» стосовно «Великороси» - це те ж саме, що «Graecia minor> стосовно «Graecia major» (Сицил╕я ╕з Сиракузами). ╤накше кажучи, Рос╕я буде визначена як «велика» тому, що вона ╓ розпорошеною колон╕╓ю Ки╓ва. Можна, безумовно, захищати ╕ протилежн╕ точки зору, коли йдеться про ╕сторичну та культурну розма╖т╕сть, якщо розглядати ╖╖ так само вузько, як назви Укра╖на та Рос╕я. Можна п╕дтримати думку про те, що Укра╖на на час ╖╖ анекс╕╖ 1654 року була б╕льш цив╕л╕зованою, б╕льш ╓вропейською, н╕ж Москов╕я, ╕ це д╕йсно так. Острозька Б╕бл╕я, греко-слов'янськ╕ школи, Ки╖вське братство, засноване гетьманом Сагайдачним, Слов'яно-руська та грецька школа, що згодом стала знаменитою Академ╕╓ю, сформованою митрополитом Петром Могилою (1596 - 1647 рр.) показують перевагу Укра╖ни в галуз╕ осв╕ти, теолог╕╖ та ф╕лолог╕╖. Ця Ки╓во-Могилянська Академ╕я спонука╓ нас до думки, що й сьогодн╕ Укра╖на зможе випередити Рос╕ю з огляду тих самих м╕ркувань: наближен╕сть до ╢вропи та Середземного моря, ╖╖ розм╕р ╓ б╕льш сприятливим для управл╕ння, на в╕дм╕ну в╕д Рос╕╖, що охоплю╓ значн╕шу територ╕ю, та, безумовно, б╕льш ╓вропейським. ╤мперська Рос╕я мала нещастя при╓днати до себе земл╕ цив╕л╕зован╕ш╕, н╕ж вона сама, так╕ як, наприклад, Польща. Чи не так само було з Укра╖ною?

Насправд╕ ж польська та укра╖нська проблеми надто в╕др╕зняються одна в╕д одно╖. Рос╕йськ╕ слов'яноф╕ли мали протипольськ╕ настро╖ ╕ н╕коли не мали протиукра╖нських, що ототожнювалося ╕з захистом православного укра╖нського селянина в╕д польського католицького шляхтича. Реакц╕йн╕ мислител╕ на кшталт Михайла Каткова дивним чином ставали «соц╕ал╕стами», коли захищали малорос╕йського селянина в╕д польського дворянина-╓ксплуататора. ╤сторик Ключевський роз'ясню╓ нам, що рабство прийшло в Рос╕ю через польський вплив. Польща репрезенту╓ться як форпостний елемент Заходу; стосовно Любл╕нсько╖ ун╕╖ Ключевський ма╓ таку думку:

«Взагал╕ я з великою пересторогою погоджуюся з ╕де╓ю, що стародавня Русь жила окремо в╕д Заходу, не знала про нього ╕, не знаючи його, не п╕ддавалася його впливу ╕ сама не впливала на нього: Зах╕дна ╢вропа не знала стародавньо╖ Рус╕ не б╕льше, н╕ж вона не зна╓ ново╖. Проте, якщо Рос╕я триста чи чотириста рок╕в тому, як ╕ сьогодн╕, погано розум╕ла переб╕г под╕й на Заход╕, вона потерпала в╕д ╖х насл╕дк╕в ╕нод╕ б╕льше, н╕ж потр╕бно. Так було ╕ в XVI стор╕чч╕.»[*4]

Ключевський в╕дстою╓ пам'ять литовсько╖ Рус╕ всупереч Польщ╕, але так само в╕н чинить ╕ стосовно Москов╕╖. Велик╕ слов'яноф╕ли не робили жодно╖ р╕зниц╕ м╕ж пох╕дними г╕лками Рус╕. Так, Хом'яков у сво╓му в╕рш╕ «Ки╖в» («Киев»), написаному 1839 року, говорить про те, що вс╕ земл╕ велико╖ Рос╕╖, з Москвою включно, схиляються перед Ки╓вом, колискою рос╕йсько╖ слави. В╕н пише, що вгор╕ п╕д╕йма╓ться стародавн╕й Ки╖в, виростаючи над Дн╕пром, який хвилю╓ться ╕ виблиску╓ ср╕блом. «Слава тоб╕, античний Ки╓ве, колиско рос╕йсько╖ слави».[*5] Автор прославля╓ ╕ бурхливий Дн╕про, хресну куп╕ль Рос╕╖. Пот╕м, немов паломники, перераховуються вс╕ р╕ки Рос╕╖, вс╕ гори, вс╕ ╖╖ м╕ста. Але в ц╕й братн╕й перекличц╕ браку╓ Волин╕ та Галичини. «Прокинься, о Ки╓ве! Поклич тво╖х загублених д╕тей!»

Володимир Соловйов зверта╓ться до польсько╖ проблеми. В╕н не пом╕ча╓ проблеми укра╖нсько╖. Микола Бердяев, народжений у Ки╓в╕, весь час говорить не про «укра╖нську», а про «рос╕йську ╕дею».

Ки╖в вбача╓ться лише як елемент в нац╕ональному рос╕йському м╕ф╕, в ц╕й передач╕ свято╖ ╕мперсько╖ ╕де╖, що перетворила Москву на «Трет╕й Рим». Ки╖в сто╖ть на шляху з Царгорода, Другого Риму, до Москви, ╕, можливо, в╕н стане одного дня новою столицею рос╕йсько╖ християнсько╖ ╕мпер╕╖.

У сво╖й книз╕ «Про старе ╕ нове» («О старом и новом») Хом'яков пода╓ знамениту лекц╕ю 1839 року (той самий р╕к, коли з'явився в╕рш «Ки╖в»): «В╕льний, гордовитий, его╖стичний Новгород, звиклий до сво╓╖ пол╕тично╖ автоном╕╖, де панував родовий принцип, не м╕г нав╕ть подумати про те, щоб об'╓днати Рос╕ю; безсилий Ки╖в, що випадково успадкував войовничий характер варяг╕в, був не в змоз╕ вт╕лити ╕дею велико╖ Держави. До монгольсько╖ навали н╕хто не м╕г сказати, жодне м╕сто, жодна людина: «Я представник Рос╕╖, я центр, я уособлю в соб╕ ╖╖ життя й силу.»[*6]

Як бачимо, для Хом'якова сам принцип Рус╕ потребу╓ «велико╖ Держави». Це анти╓вропейський принцип, оск╕льки ╢вропа склада╓ться ╕з середн╕х ╕стот, що перебувають в суперництв╕ м╕ж собою, чимало з них см╕ливо обрали для себе невеликий розм╕р ╕ заклопотан╕ збереженням ╕дентичност╕, як наприклад Швейцар╕я. Але ╢вропа також прагне до велико╖ пол╕тично╖ ╓дност╕, до сво╓р╕дного поновлення Римсько╖ ╤мпер╕╖. Рос╕я взяла лише один з цих двох головних складник╕в ╢вропи. Справжню ╢вропу творить пост╕йний тиск м╕ж збереженням невеликого розм╕ру та бажанням ╓дност╕.

За сво╓ю масою та р╕знор╕дн╕стю складник╕в Рос╕я в соб╕ сам╕й ╓ чимось на вз╕рець ╢вропи. Тобто багатоетн╕чною сукупн╕стю, що в╕дчува╓ тиск, ╕нод╕ конструктивний, ╕нод╕ деструктивний: з одного боку ╓дност╕, з ╕ншого - р╕знор╕дност╕. В╕домий л╕берал Петро Струве вважав, що Рос╕я ╓ передовс╕м культурною сукупн╕стю, койне, в як╕й рос╕янин в╕д╕гравав роль класичного грека на противагу дор╕йцям, ╕он╕йцям ╕ т. д. ╤ найголовн╕шим в цих м╕ркуваннях було те, що ╢вропа ще не утворилася, а т╕льки твориться. In statu nascendi, in the making (в стан╕ зародження - В.К.), як в╕н казав (за словами б╕ографа П.Струве Р╕чарда Пайпса). В╕докремлення Укра╖ни мало б зруйнувати цю в сво╓му потенц╕ал╕ «нац╕ональну ╕мпер╕ю». Укра╖нський розкол в майбутньому, очевидно, завдав би збитк╕в обидвом парт╕ям. Проте Струве, як показав Пайпс, був недалекоглядним щодо цього питання. Укра╖нська проблема для нього - «сл╕пий пункт». Д╕йсно, в╕н лише поставив гостру проблему Рос╕╖ як культурно╖ Еллади, забуваючи про те, що Еллада не знала пол╕тично╖ ╓дност╕, пол╕тична ╓дн╕сть прийшла до не╖ т╕льки з владною силою македонських цар╕в. Тези Струве представлено в його статт╕ 1911 року «Сп╕льна рос╕йська культура та укра╖нський партикуляризм». Полем╕ка- в сам╕й назв╕. Питання ставиться досить зрозум╕ло, принаймн╕ з точки зору русько╖, або рос╕йсько╖, або ╕мперсько╖, за браком адекватного слова скажемо - з точки зору рос╕йського койне...

Укра╖на ╓ якимось Провансом, рос╕йським П╕вднем, що не ╕нтегрувався у рос╕йську сукупн╕сть, як це зробили земл╕ Лангедоку у Франц╕╖ щодо земель Лан╜едойль (langue d'oc, langue d'oil). Сучасна фаза ╓, в п╕дсумку, третьою укра╖нською незалежн╕стю п╕сля Запор╕зько╖ С╕ч╕ та Республ╕ки 1917-1920 рок╕в з ╖╖ пол╕тичним безладом. Це, безумовно, ц╕лком неминучий момент в ╕стор╕╖ неск╕нченного, бол╕сного симб╕озу трьох г╕лок древньо╖ Рус╕. Заклики до ╓дност╕ трьох сх╕днослов'янських народ╕в-брат╕в Олександра Солжен╕цина, який сам народився на п╕вдн╕ Рос╕╖, походять з добрих нам╕р╕в, проте наштовхуються на неминуч╕сть даного етапу. Однак Ки╖в ╕ Москва мають, мали ╕ завжди матимуть сп╕льну спадщину...

Перша сп╕льна спадщина - м╕ф заснування. Ки╖в - мати м╕ст руських, велична «руська» або ки╖вська цив╕л╕зац╕я з ╖╖ арх╕тектурою десяти тисяч церков, що були зведен╕ до монгольського нашестя, монастирями, ╕люстрованими псалтирями, Остромировим ╢вангел╕╓м, написаним у 1056-1057 роках, величезна к╕льк╕сть священних книг, завдяки яким академ╕к Лихачов став разом з╕ сво╖ми учнями ╕сториком. Датою майбутньо╖ диференц╕ац╕╖ Укра╖ни був, безумовно, 1240 р╕к, р╕к взяття Ки╓ва татарами. Сьогодн╕ можна читати укра╖нськ╕ видання, автори яких намагаються нац╕онал╕зувати на користь Укра╖ни увесь цей славний культурний спадок. Справд╕, в╕н ╓ сп╕льним ╕ для спадко╓мц╕в Рус╕ в╕д╕гра╓ роль латини, роль середньов╕чно╖ античност╕ для тих ╓вропейських культур, що диференц╕ювалися п╕зн╕ше. Проте близк╕сть кожно╖ ╕з сучасних культур до ц╕╓╖ давньорусько╖ спадщини ще гостр╕ше ставить питання «розпод╕лу». Сьогодн╕ дв╕ св╕тов╕ концепц╕╖ бентежать рос╕йську уяву. Це концепц╕╖ ╓враз╕йськост╕ та в╕зантизму. Якщо хочете, це дв╕ ос╕, два ╕сторичн╕ вектори, один з них - Сх╕д-Зах╕д, другий - П╕вн╕ч-П╕вдень; важко сказати, який з них головний: П╕вдень-П╕вн╕ч (вплив В╕зант╕╖), П╕вн╕ч-П╕вдень (шлях «╕з варяг у греки»). Нин╕ ╓враз╕йська в╕сь дедал╕ б╕льше заполоню╓ св╕т, хоча академ╕к Дмитро Лихачов став палким захисником вектора П╕вн╕ч-П╕вдень. Лев Гум╕льов, котрий нещодавно помер, пророк в╕дновлено╖ ╓враз╕йськост╕, перем╕г в ц╕й батал╕╖ ╕сторично╖ уяви. Насл╕док виявився сутт╓вим. Рос╕я виявля╓ певну незац╕кавлен╕сть Укра╖ною, незважаючи на пол╕тичн╕ под╕╖. А для Укра╖ни насл╕дком цього ╓ найб╕льша психолог╕чна в╕ддален╕сть в╕д Рос╕╖. Майбутн╓, що його успадковують ц╕ дв╕ кра╖ни, в╕др╕знятиметься тод╕, коли в╕др╕знятиметься ╖хн╓ уявлюване минуле.

Ми могли б ще довго говорити про таку географ╕ю нац╕онально╖ уяви, наст╕льки важливо╖, що вона може вплинути на р╕шення як пол╕тичн╕, так ╕ економ╕чн╕, а ще спричинити п╕дземн╕ поштовхи пам'ят╕ та нац╕онально╖ св╕домост╕.

Друга спадщина - це спадщина ╕мперсько╖ культури. ╤мпер╕я була пол╕тичним абсолютизмом, самовладдям, во╓нною ╓дн╕стю та експанс╕╓ю, ╕ водночас вона була добою розкв╕ту культури. Час Миколи ╤ - час Гоголя та Пушк╕на. А Пушк╕н був сп╕вцем як свободи, так ╕ ╤мпер╕╖. Той самий Пушк╕н, який не визнавав вторгнення до суперечок м╕ж слов'янами неслов'янських народ╕в, запитував, звертаючись до наклепник╕в Рос╕╖:

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? Вот вопрос.[*7]

Пушк╕н не робить н╕яко╖ ╕сторично╖ поблажки Мазеп╕, проте в╕н намага╓ться описати ╕стор╕ю Малорос╕╖.

Гоголя можна розглядати ╕ як зрадника справи сво╓╖ р╕дно╖ Укра╖ни, ╕ як суворого суддю Великороси, розглядаючи галерею монстр╕в «Мертвих душ». Насправд╕ ж саме Гоголя сл╕д вважати вт╕ленням ц╕╓╖ ╕мперсько╖ пол╕валентност╕ класично╖ рос╕йсько╖ культури. Малорос впродовж всього свого життя, друг Максимовича, закоханий в лексику, в мову, в споглядання укра╖нських деталей, в╕н в той же час був одним ╕з найб╕льших майстр╕вмр╕йник╕в, народжених в цьому рос╕йському койне «Велико╖ доби». Двомовний, двокультурний, Гоголь створив у цьому внутр╕шньому двобо╖ вкрай ориг╕нальне бачення. В╕н н╕коли не зустр╕чав Шевченка, його шлях був зовс╕м ╕ншим. Данилевський згаду╓ довгу дискус╕ю, що точилася м╕ж Гоголем та його другом Бодянським 1851 року за чотири м╕сяц╕ до смерт╕ Миколи Васильовича. Гоголь не любить в╕рш╕в Шевченка, в╕н бачить в них б╕льше дьогтю, н╕ж поез╕╖.

«Для нас, ╕нших, малорос╕в, це безумовно при╓мно, проте не вс╕ мають такий самий н╕с, як у нас... Що стосу╓ться мови... - Бодянський так не думав, почав опиратися, гарячкувати. - Наш обов'язок, Осипе Максимовичу, писати рос╕йською, потр╕бно постаратися ввести ╕ затвердити ╓дину пан╕вну мову для вс╕х наших спор╕днених племен. Пан╕вною для рос╕ян, чех╕в, укра╖нц╕в ╕ серб╕в повинна стати одна ╕ едина свята мова, мова Пушк╕на, як ╢вангел╕╓ ╓ священним для вс╕х християн, католик╕в, лютеран. (...) Ми ╕нш╕, малороси та рос╕яни, нам потр╕бна одна поез╕я, спок╕йна ╕ сильна, — продовжив Гоголь. (...) нетл╕нна поез╕я правди, добра, краси. Я знаю ╕ люблю Шевченка, це сп╕вв╕тчизник ╕ обдарований митець; я зм╕г йому допомогти на початку його шляху. Але наш╕ добр╕ розумники згубили його, п╕дштовхнувши до твор╕нь чужинних при його справжньому талант╕. Вони продовжують пережовувати т╕ ж сам╕ за╖жджен╕, зношен╕ ╓вропейськ╕ фрази. Рос╕я ╕ Малорос╕я — це близнюки, що доповнюють одне одного, ╕ однаково сильн╕ брати. Надати перевагу одному перед ╕ншим, неможливо. Н╕, Осипе Максимовичу, зовс╕м не це нам потр╕бно. Той, хто сьогодн╕ пише, повинен думати не про розбрат, а про ╕нш╕ реч╕; в╕н повинен передус╕м служити Тому, хто подарував нам безсмертне людське слово».[*8]

Сп╕льна спадщина належить ус╕м. Стверджувати так, я гадаю, означа╓, що рос╕йська культура не належить виключно Рос╕╖, так само, як французька- Франц╕╖, а англ╕йська -Англ╕╖. Нац╕онал╕зац╕я рос╕йсько╖ культури була б такою ж небезпечною, як ╕ ╖╖ несприйняття. Volens nolens, Рос╕я повинна зрозум╕ти велич цього койне, ц╕╓╖ рос╕йсько╖ ойкумени. Потр╕бно, зокрема, спромогтися на виключення реакц╕йних виверт╕в та вузькост╕, як╕ насправд╕ ╓ показником власно╖ вразливост╕ та невпевненост╕.

Спадщина загально╖ рос╕йсько╖ культури вида╓ться мен╕ очевидною, вона включа╓ не менш важливу спадщину, спадщину сп╕льно╖ боротьби рос╕йсько╖ та укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖ проти абсолютизму, рабства, пол╕ц╕йних форм влади в Рос╕╖, з часу викупу з кр╕пацтва Шевченка Брюлловим та його друзями, ╕ аж до постат╕ Драгоманова, який пров╕в с╕м рок╕в вигнання у Женев╕ ╕ видав там на початку 80-х рок╕в перший укра╖нський пол╕тичний журнал «Громада». Драгоманов публ╕кував сво╖ твори як рос╕йською, так ╕ укра╖нською мовою, оск╕льки, можливо, для нього головною була соц╕ал╕стична, а не нац╕ональна справа. В╕н гадав, що, загалом, в казанах загально╖ спадщини негативне переважа╓ над позитивним, ╕ звертався до сво╖х сп╕вв╕тчизник╕в з Галичини та Закарпаття, тобто до т╕╓╖ частини Зах╕дно╖ Укра╖ни, чия доля не була пов'язана з Рос╕╓ю. Олександр Герцен, ще один вигнанець, який тривалий час перебував у Женев╕, хоча задовго до Драгоманова, в часи Джеймса Фейз╕, також думав, що баланс виходить негативним, але цей негативний баланс стосувався вс╕╓╖ ╤мпер╕╖. Я згадую таку формулу з «Минулого ╕ дум» («Былое и думы»): «╤стор╕я ╕нших народ╕в - це опов╕дь про ╖хн╓ зв╕льнення. ╤стор╕я Рос╕╖ - це еволюц╕я держави рабства та автократ╕╖. Революц╕я Петра зробила з нас те, що може бути найб╕льш згубним для народу: осв╕чених раб╕в!»[*9] (розд╕л XXX).

Художник ╤лля Р╓п╕н, укра╖нець з походження, також обрав рос╕йськ╕сть, проте не зр╕кся свого укра╖нства. Буде доречним процитувати тут його лист в╕д 1896 року другов╕ Яворницькому. Яворницький запропонував Р╓п╕ну написати велику ╕сторичну картину «Рада Карла XII, шведського короля, Мазепи, гетьмана Укра╖ни, та отамана Горд╕╓нка», ╕накше кажучи, змову проти Петра ╤. Р╓п╕н гарячково в╕дмовився в╕д цього нам╕ру. Про Мазепу, якого з презирством описував Пушк╕н, реаб╕л╕тованого сьогодн╕, в╕н сказав: «це найтипов╕ший авантюрист, польський пан, готовий на усе заради сво╓╖ корист╕», а дал╕ дода╓:

«Я рос╕янин, що там лукавити. Я люблю запор╕зьких козак╕в, як щедрих лицар╕в, що вм╕ли захищати волю, захищати пригн╕чений народ, що зум╕ли назавжди повалити мерзенну польську шляхту. Я люблю поляк╕в за ╖х цив╕л╕зац╕ю, як╕й притаманна культура - аж до сьогодн╕ (...) Але я не розум╕ю, що ви знаходите видатного у переможених зрадниках, у зрад╕ та в розрив╕ договору. Чи можна серйозно уявити м╕цний союз гетьманщини з╕ Швец╕╓ю? (...) Н╕, н╕, б╕льш╕сть мала рац╕ю, злука з Москвою це те, що було найправильн╕шим»[*10] (1896 р).

П╕дсумовуючи, можна сказати, що йдеться про спадщину дол╕. Можна, безумовно, уявити ╕ншу долю для Укра╖ни. Наприклад, Ален Безансон у сво╖й статт╕ 1982 року писав, що 1648 р╕к був катастрофою для Укра╖ни:

«Оттоманське р╕шення було б, можливо, найкращим. Поза всяким сумн╕вом, у XVII стор╕чч╕ адм╕н╕страц╕я Порти була моделлю лаг╕дност╕, пом╕рност╕, точност╕, юридично╖ добросов╕сност╕, м'яко╖ справедливост╕ та вв╕чливост╕ для будь-кого, хто скуштував московсько╖ адм╕н╕стр╕ц╕╖. Укра╖на могла б стати чимось на кшталт велико╖ Румун╕╖. Можна уявити, що п╕д добрим покровительством Стамбула вона зростала б, набула б щ╕льност╕ та м╕цност╕ ╕ виступила б у XIX стор╕чч╕, як велика нац╕я».[*11]

В╕дмова в╕д спадщини, мета╕сторичн╕ фантазми ╓ частиною ╕стор╕╖, проте небезпечною ╖╖ частиною. Така в╕дмова призводить до в╕дмови в╕д реальност╕, до заперечення та винятковост╕. Спадщину сл╕д розглядати в ц╕лому. Але в ц╕й сп╕льн╕й спадщин╕ кр╕м культури рос╕йського койне, кр╕м сп╕льно╖ боротьби ╕нтел╕генц╕╖ проти абсолютизму, ╓ сп╕льна спадщина радянського тотал╕таризму. В Укра╖н╕ вона набува╓ гострих форм. Головним ╖╖ мотивом ╓ пам'ять про селянський геноцид 1933 року. Василь ╫россман, рос╕йський ╓врей, зробив цю пам'ять осердям одного з найсильн╕ших сво╖х твор╕в - «Все тече». ╫россман показу╓ нам державний терор проти людського роду, «кан╕бал╕зм колектив╕зац╕╖», останн╓ пекельне коло, орган╕зовану державою страту голодом. Страченою була Укра╖на:

«Хто в╕ддав наказ до цього загального вбивства? Я часто думаю про це. Можливо Стал╕н? Я гадаю, що в╕дколи Рос╕я ╤сну╓, н╕коли под╕бного наказу не в╕ддавали. Не т╕льки цар, але нав╕ть татари, нав╕ть н╕мецький окупант не в╕ддавали такого наказу: вбивати селян голодом - на Укра╖н╕, на Дону, на Кубан╕, вбивати ╖х самих та ╖хн╕х д╕тей (...) Розпов╕сти, я все можу розпов╕сти, звичайно. Проте опов╕дь - завжди лише слова, а це, це було життям, стражданням, смертю в╕д голоду».[*12]

╫россман вда╓ться до галюцинац╕йного опису черг у Ки╓в╕, черг людей, що вмирають, черг, коли люди трималися одне за одного, ╕ якщо хтось хитався, падала вся черга. Розпов╕дь завершу╓ться на цьому вид╕нн╕, якого нав╕ть Данте не м╕г соб╕ уявити: автокан╕бал╕зм, людство, що пожира╓ себе.

Жахлива страта минулася, як мина╓ться все. Чи була вона навмисно спрямована проти Укра╖ни? Питання залиша╓ться в╕дкритим. Проте сп╕льна спадщина тотал╕таризму на цьому не вичерпу╓ться, вона величезна: брехня, псевдо╕стор╕я, пропагандистськ╕ ф╕льми, нав╕ть якщо це ген╕альн╕ ф╕льми Довженка, кв╕туч╕ обличчя радянських плакат╕в, нал╕плених на автокан╕бал╕зм. ╤ сотн╕ брехливих книг. Таких, наприклад, як «╤стор╕я Ки╓ва», видана 1964 року Академ╕╓ю наук Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ Республ╕ки. Том присвячено стародавньому Ки╓ву, том - доб╕ гетьманства, том - ╕мпер╕╖. В╕дпов╕дний том присвячено Ки╓ву радянського пер╕оду, ясна р╕ч, ще багатому пам'ятками, але спотвореному руйнуваннями. Хоча про руйнування в цьому виданн╕ нема╓ жодного слова:

«У Ки╓в╕ за роки соц╕ал╕стичного буд╕вництва було зд╕йснено чудов╕ перетворення. Це результат геро╖чно╖ прац╕ укра╖нського народу п╕д кер╕вництвом Комун╕стично╖ парт╕╖ та братньо╖ допомоги ус╕х народ╕в СРСР. Особлива заслуга належить товаришу М.С.Хрущову, який в роки соц╕ал╕стично╖ ╕ндустр╕ал╕зац╕╖ присвятив себе парт╕йн╕й робот╕ у Ки╓в╕, пот╕м з с╕чня 1938 року по грудень 1949 року залишався на чол╕ Центрального Ком╕тету КП Укра╖ни».[*13]

Це минуле автокан╕бал╕зму, ╕деолог╕чного маскування, тотал╕тарно╖ л╕тург╕╖ назавжди залиша╓ться сп╕льною спадщиною. А сьогодн╕ поста╓ проблема — то що ж робити ╕з неб╕жчиком у родин╕? Поховати? Заховати в шаф╕? Знову набальзамувати? Чи може зробити з нього музей к╕чу? Питання не може бути вичерпаним. Солжен╕цин ма╓ рац╕ю, нагадуючи про це. К╕ноепопея Довженка «Щорс» (1939 р╕к) повинна вписатися м╕ж пактом Стал╕на-Г╕тлера та стор╕нками ╫россмана. Робота скорботи, робота очищення, робота ╕сторичного руху т╕льки почина╓ться. (...)

Зах╕дна ╢вропа також ма╓ свою спадщину, сп╕льну ╕, водночас, сповнену суперечностей. Сьогодн╕ вона мало ц╕кавиться минулим, та не будемо робити надто посп╕шних висновк╕в, н╕би р╕зн╕ п╕дходи до спадщини завжди ╓ трансцендентними. Вони ╓ п╕длеглими. Не варто ╖х заперечувати чи приховувати зафлером морал╕заторства, абстрактного федерал╕зму чи войовничо╖ всесв╕тност╕. Оск╕льки тод╕ наш сучасник, позбавлений будь-якого ╕сторичного вим╕ру, наповнений категоричними псевдокант╕анськими ╕мперативами, як╕ завжди торкаються лише сусп╕льно╖ справи ╕ н╕коли не зач╕пають особисту сферу, буде безсилим там, де народжуватиметься ненависть, цей фундаментальний складник людсько╖ особи. Без майбутнього розпод╕лу спадщини Рос╕я ╕ Укра╖на зможуть лише дратувати одна одну у сво╖х вза╓минах.

Тиран╕в, про яких йдеться у «Тризн╕», чудов╕й поем╕ Шевченка, написан╕й рос╕йською мовою, б╕льше не ╕сну╓. Державний тиран ╫россмана зазнав краху. Укра╖на ╕ Рос╕я не мають б╕льше сп╕льних страждань та опору. Потр╕бно знайти ╕нш╕.

Читацьке товариство Женеви написало на сво╓му фронтон╕ в╕домий висл╕в Томи Акв╕нського «Timeo homines unius libri» («Я боюся людей одн╕╓╖ книги». Чи не можна було б сказати так: «Timeo homines unius gentis» (Боюся людей одн╕╓╖ нац╕╖)? Сказати Укра╖н╕, двомовн╕й ╕ двокультурн╕й, чия дво╖ст╕сть ╓ дорогоц╕нною запорукою майбутнього.


Хот╕лося б зак╕нчити словами одного з мо╖х улюблених поет╕в, рос╕йського громадянина Укра╖ни Бориса Чичибаб╕на:


С Украиной в крови я живу на земле Украины,

и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,

на лугах доброты, что ее тополями хранимы,

место есть моему шалашу. (...)


Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,

если б город престольный, лучась красотой и добром,

не на севере хмуром возвел золоченые кровли,

а над вольным и щедрым Днепром.


О земля Кобзаря, я в закате твоем, как в оправе,

С тополиных страниц на степную полынь обранен.

Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,

Соловьи запорожских времен.[*14]


1 Leonid Pliouchtch. Memoires. Dans le carnaval de l'histoire, Paris, 1977, p.195

2 Там само, С. 145

3 Benedict Livchits. L'archer a un oeil et demi, Lausanne, 1971, p. 47.

4 В. Ключевский. Курс русской истории. - Москва, 1937, 3-я часть, С. 105.

5 А.С.Хомяков. Стихотворения и драмы. - Москва, 1969, С. 112.

6 А.С.Хомяков. Собрание отдельных статей и заметок. - Москва, 1861, С.372. Призначена для усного диспуту, що мав м╕сце в дом╕ ╤вана Кире╓вського взимку 1838-1839 рок╕в. Ця стаття, як видно, побачила св╕т значно п╕зн╕ше. Але та╓мно вона ходила в списках, так само, як в╕дпов╕дь ╤вана Кире╓вського.

7 А.Пушкин. Клеветникам России, 1831.

8  В.Вересаев. Гоголь в жизни. - Москва, 1990. с.529.

9  Alexandre Herzen. Passe et meditations, Lausanne, 1976, II, р.160. Тут Герцен циту╓ Чаадаева.

10  И.Е.Репин. Письма. - Москва, 1952, с 105.

11 Alain Besancon. 1648. Pour l'histoire evenementielle, Commentaire, 19, automne 1982, р.379.

12 Vassili Grossman. Tout passe, Paris, 1972, p.191.

13 История Киева. Киев, 1964, II, С.783.

14 Борис Чичибабин. Колокол. - Москва, 1991, С. 178.

К началу...