Georges Nivat

Показуючи українському гостеві свою рідну Савойю, Жорж Ніва серед іншого мовив: «А ось там родовий замок графів де Местрів. А в ньому—величезний сімейний архів». На ентузіастичну українську пропозицію негайно туди поїхати женевський професор іронічно посміхнувся: «Таких плебеїв, як ми з вами, туди не пускають».

Це нас з вами, східноєвропейських марґіналів, туди не пускають. А гросмейстер історії європейських ідей та їхніх літературних віддзеркалень Жорж Ніва насправді побував у всіх замках і будівлях європейського духу. І виніс звідти, як мало хто з його сучасників.

Професор Жорж Ніва - великий аматор туризму. Точніше, інтелектуального туризму. Він об'їздив, схоже, увесь світ. Від Бразилії до Японії, де побував чи не п'ять разів. І це либонь не просторово-географічний звичай євро-американського бюргерства, яке нині заполонило відповідні маршрути на всіх континентах. Ті нескінченні професорські мандри - своєрідне інтелігентське, високоінтелектуальне пілігримство. Невтомне й кваліфіковане відчитування базових кодів і алфавітів тих чи тих традицій і цивілізацій. Передовсім - середньо- і східноєвропейських. Російська, польська, чеська культура й література, а також балканська (з албанською включно), а з деякого часу - і українська. Такий ось тематичний репертуар женевського професора у його різножанрових «східноєвропейських» зацікавленнях. Від перекладів і трактатів до академічних статей не менше вправної газетно-журнальної есеїстики. І, звісно, лекції та семінари - від старовинного Женевського університету до щойно створеного університету Полтавського... Власне, «ідея університету», за словами Карла Ясперса, - ідея християнсько-гуманістичного напучування молодих (і не тільки молодих) аудиторій, та конкретна цивілізаційна дидактика - опинились у самому центрі біографії професора-трудівника. І саме у центрально- та східноєвропейському оформленні й наповненні.

За обставинами тієї біографії, французький вчений унікальним чином опинився посередині багатющого літературно-світоглядного матеріалу, над яким він працюватиме все своє життя. З одного боку, навчителями його були останні славісти-універсалісти, які про Росію і супровідну їй тематику знали, здається, рішуче все. Передовсім, професор П'єр Паскаль, про якого йтиметься нижче. З другого боку, молодого Ніва російської навчали тамтешні лінґвісти-еміґранти, які у своїй вимові ще зберегли вишукану петербурзьку фонетику, а в пам'яті - всю семантику петербурзької «срібної доби». Провідні його постаті та колізії. А вже з «третього» боку, біографічно зовсім незвичайного, студент Жорж Ніва якимось дивом у середині 1950-х опинився у тодішньому Московському, сказали б, підкреслено-емблематично державному університеті. Десь у першу його відлигу. І направду щедро доля зробила цього французького гостя-студента свідком величних і водночас трагічних присмерків пастернаківського життя, якраз у розпал планетарного інциденту довкола «Доктора Живаго».

Зрештою, за ту прихильність долі Жоржеві Ніва як молодому другові Бориса Пастернака і його найближчого оточення довелося-таки розплачуватися брутально-миттєвою депортацією із СРСР на батьківщину. А затим - війна в Алжирі. Тяжке поранення солдата Ніва. І по мобілізації — безперервна праця в царині славістики.

Отож, Жорж Ніва отримав справді унікальну за своєю інтелектуальною та іншою енергетикою «славістичну» підготовку - від розлогої і водночас добре продуманої фактичності та методології тогочасної західноуніверситетської славістики до вельми яскравих вражень від того незвичайного предмета, що був покладений в її основу історією.

Спадає на думку одна автобіографічна новела вченого. Як паризькій студент він спочатку цілком довірливо поставився до наївного «орвеллівського» міфу про радянську надорганізовану тоталітарну ультрасистему. (Міф, що при ньому, зрештою, так і залишився чи не весь тамтешній цех професорів-радянологів.) Втім, цей міф для уже московського студента Ніва розвіявся тієї неділі, коли він, уперше зібравшись у гості до Бориса Пастернака в Передєлкіно, побачив, як московська юрма штурмувала підмосковні поїзди. В режимі повної анархії. Тільки, ясна річ, не кропоткінської, а разінсько-пугачовської.

Французькому вченому відтак випало розвинути на диво переконливе знання радянського масового середовища. Знання, якого незрідка й досі бракує саме «масовій» західній славістиці.

Пригадується також одна недобра і просто нерозумна рецензія на ґрунтовну працю Жоржа Ніва про Солженіцина в якійсь нашвидкоруч «перебудованій» московській газетці: мовляв, та хто він такий той француз, який ризикує писати про «нашого» Солженіцина? Йдеться, зрозуміло, не так про скандальне, як сигнальне невігластво тієї лжерецензії. Про те, що у Східній Європі, на жаль, ще достеменно не оцінили всю своєрідність і значущість самого феномена цього французького славіста. А й справді - «хто ж він такий?»

Жорж Ніва у вищезгаданій «савойській» розмові, напевне, не випадково заговорив про графа Жозефа де Местра, свого земляка та, певною мірою, попередника і навіть навчителя. Той савойський аристократ-ультрареакціонер, з його неймовірно історіософською інтуїцією, по суті, і є засновником французької русистики. Адже він першим у французькій цивілізації осягнув непересічний, сказати б, тривожний смисл самої присутності Росії у всій європейській ойкумені. На думку де Местра, від такої потужної присутності, власне, і залежала мила його серцевю доля європейського консерватизму. Проте могутній інтелект цього першого на Заході справді кваліфікованого «русиста» підказував йому, що у тій мегалічній країні колись таки з'явиться «Пугачов із університету».

Жорж Ніва належить до того, хай і нечисленного, але доволі впливового французького інтелектуального середовища, яке «російську прогностику» Жозефа де Местра продовжило-перетворило на певну російську діагностику, так би мовити, на вельми конкретний діагноз російського ліворадикального експерименту, який схитнув земну вісь, замалим не поруйнувавши не лише власну країну, всуціль перетворену на полігон того експерименту, а й весь довколишній світ.

Водночас французький вчений-славіст, як ніхто з його колег, пам'ятає власний духово-цеховий родовід. Від згаданого вже Жозефа де Местра до несправедливо забутого нині Анатоля Льоруа-Больйо, що йому Жорж Ніва присвятив спеціальний нарис. Льоруа-Больйо - автор стилістично та інтелектуально довершених, блискучих «ландшафтних» оглядів російської ситуації в хронологічному діапазоні від Великих реформ аж до їхнього безпросвітного «жовтневого» провалу. В певному сенсі цей автор - ніби «Жорж Ніва» тих часів. І навпаки...

Льоруа-Больйо та Жоржа Ніва об'єднують специфічно французька елегантна стилістична розкутість, неймовірно широкий «контекстний» кругозір, а відтак - прагнення віднайти універсали, «лейтмотиви» чужої цивілізації. І, нарешті, впевнене володіння всією її феноменологічною сукупністю та розлогою фактичністю.

А загалом, Жорж Ніва як вчений підкреслено педантичний, і належить до тих професорів, які не прощають, і це виправдано, ні фактичних, ані, тим більше, граматичних помилок. Воднораз підчас спілкування з ним впадає в око його незрідка гумористичне ставлення - як професора Женевського університету - до нинішньої фетишизації підкреслено «точних» методів гуманітарного дослідження. Методів, які у своїй гіперболізації мають тенденцію до перетворення об'єктів дослідження на простір, що у нього, за меланхолійним висловом академіка С.С.Аверінцева (котрий давно і по-товариськи спілкується з женевським колегою), ніби ніколи не ступала людська нога... Жорж Ніва, вочевидь, надає перевагу як дисциплінованому, так і неформалізованому викладу власної думки і спостережень - викладу, успадкованого від французької гуманітарної традиції позаминулого століття. Ця традиції, в особі, приміром, згаданого Льоруа-Больйо, поєднувала, з одного боку, надзвичайну спостережливість, жваву здатність до різноманітних віртуозних узагальнень, а з другого - мовно-стилістичну гнучкість і невимушеність, далеку від застиглого структуралістського жаргону, який ще зовсім недавно чомусь вбачався не лише останнім, а й найголоснішим словом науки.

Ніва - і дослідник, і спадкоємець згаданої традиції. Вслід за нею він напрочуд уважно вдивляється у ті чи інші явища російської культури, виявляючи при цьому її першооснови, а також знаменники й головні нервові вузли, зберігаючи власну стильову гідність, композиційну та іншу авторську свободу. Франція - батьківщина есею, а затим імпресіонізму, - цих особливих жанрових та естетичних проявів тамтешньої світоглядної, артистичної, політичної та іншої свободи. А проте, у тій свободі мистецтва було і залишається чимало суворих узагальнень, смаку до стрункої і прозорої логіки, універсалій, якогось мимовільного, миттєвого «структуралізму». Жорж Ніва-автор дивує читача саме таким поєднанням свободи і тієї чи тієї побаченої ним «необхідності».

Проте не менше дивує і Ніва-лектор, який нещодавно прочитав у Пенсильванському («державному») університеті на всеамериканській пушкінській конференції доповідь, що вельми своєрідно доповнює його нарис «Пушкін, афінянин серед скіфів». Доповідач украй переконливо довів усю «структурну» суперечливість пушкінської обрядової «всесвітньої слави». Цей поет такою мірою імплікований-вмонтований у російську мовну систему, що із неї його не можуть видобувати для іншомовного читача навіть найретельніші переклади. Що ж тоді залишається від риторики про «всесвітню славу»? Зрозуміло, що у своїх побудовах Ніва торкається не пушкінської репутації, а пушкінської поетики. Саме грандіозну проблему пушкінської своєрідності, яка, з одного боку, безвідмовно резонує всіма змістами і сенсами європейських «Афін», а з іншого - цілковито, до останньої своєї фонеми, виростає із автентично-російського - «скіфського» - поля. Ось так мимохіть Ніва-дослідник не лише називає, а й намагається розв'язати гостру проблему драматичної діалектики того, що ми в академічному побуті називаємо міжнаціональними культурними чи, скажімо, літературними зв'язками. Ці взаємозв'язки зі спокійною інтонацією, доводить Ніва, насправді є внутрішньо неспокійними, далекими від академічно-бібліографічної ідилії зроблених та виданих перекладів чи досліджень.

Далі — блискучий етюд про Антона Чехова. Етюд, який у режимі либонь не драстичної полеміки рішуче заперечує давню російсько-інтеліґентську легенду про письменника як утілення гуманістично-сентиментальної літературної дидактики, як фахівця в постійній науці дотримання доброї поведінки. Кільканадцять сильних та різких полемічних штрихів - і французький автор передає глибоку внутрішню дисгармонію чеховського світу, очевидну втрату в ньому тієї «чудесної єдності, якої було досягнуто в літературі «золотої доби». «Доволі дивно, - каже Ніва, - що російська інтелігенція так обожнювала твори «свого» письменника - оповідання та п'єси Чехова. Що це: сліпота? мазохізм? і те й інше водночас?». Річ, напевне, не в сліпоті чи в якійсь іншій схожій рисі російської інтелігенції, а передовсім у тім, що французький дослідник, знявши цілком іншу, аніж ця інтелігенція, «оптичну позицію» (вислів відомого російського чеховознавця Олександра Чудакова), відразу помітив зовсім «іншого» Чехова - носія глибокої метафізично-екзистенційної «нуди», незвичайної художньої сили спостерігача того, що Лев Шестов свого часу називав «трагедією буденщини». Ніва у своєму нарисі невипадково посилається саме на Шестова-«чеховознавця». Цей київський філософ першим, і чи не останнім, у власне російській рецепції Чехова спромігся подивитися на великого письменника зовсім іншими, скажімо так, «неінтеліґентськими» очима. І тому шестовський погляд на Чехова негайно опинився на самій околиці тієї «рецепції». Тоді як Жорж Ніва, не обтяжений її інерцією, її незрідка наївними міфами, пропонує саме інший погляд на художника. Погляд, де повага й навіть поштивість поєднуються з очевидним авторським дистанціюванням від чеховського, у певному розумінні, нігілізму.

І один і другий погляди Ніва-славіста - похідні від його особистості, «оптичної позиції», котра ввібрала в себе багатовікову галльську точну «розправу з методом». Власне, віртуозну майстерність французького аналізу, який свою унікальну спостережливість неодмінно поєднує з особистістю того, хто цей аналіз здійснює...

Відповідним чином Жорж Ніва сприймає російську, польську, чеську, сербську, а з певного часу - й українську культуру і літературу, дистанціюючись від звичних оцінок (власне, здогматизованих самооцінок). Колись Юрій Лотман одним із найголовніших завдань культури визначив безнастанне примноження в ній нових, у широкому значенні, «мов» («культурний поліглотизм», якщо послуговуватися термінами великого тартуського вченого). Розлогий доробок Ніва-славіста постає у багатьох своїх моментах саме як рішуче нова інтерпретаційна «мова», як свіжий погляд на, здавалося б, цілком «хрестоматійні» явища, а особливо на їхні «хрестоматійні» оцінки.

Ми звикли, приміром, до естетичної міці російської класичної літератури, але, на жаль, ми так само звикли і до надміру усталених, а то й попросту клішованих її тлумачень. Перечитаймо, отож, блискучій етюд Ніва про «смерть у світі Толстого» - тут кожне речення суперечить традиційній інтерпретаційній міфології довкола письменника. Дослідник з надзвичайною проникливістю обраховує «маніхейські» віхи толстовського шляху-маятника від зачарування життям до нігілістичного його заперечення. Колись Горький ризикнув сказати, що найголовніша тема Толстого, і письменника, і мислителя, - смерть. Сказав - і замовк... Ніва ж не боїться продовжити цю грізну тему аж до її справді ризикованого краю, де Толстой остаточно постає як явище-парадокс. І для його розуміння вже потрібен якийсь інший парадокс, а не те наївне нанизування ніби-то гуманістичних догм і просто пересудів, до яких незрідка і зводиться ординарна історія літератури, особливо по цей бік середньоєвропейського меридіану, де й досі панують інерційні сили візантійського ієрархічного надмірного пошанування.

Уже йшлося про разючу своєрідність поглядів Ніва на чеховську прозу. Тепер - Лев Толстой. Але, зрештою, всі російські герої Ніва обов'язково зазнають у нього якоїсь несподіваної ревізії. Включно з Андрієм Бєлим, героєм кількісно «колосальної» дисертації французького вченого, Гоголем, Горьким.

Проте є в русистики та й загалом у славістики Жоржа Ніва ще один - значно оригінальніший - вимір, який теж веде свій родовід від французької славістики, але від особливої її ділянки. І вимір цей вельми зворушливий. Там, поряд з вишуканим знанням предмета і його інтелектуальним реконструюванням, існує величезне співчуття до нього. Власне, до людського страждання, яке у всіх своїх індивідуальних і колективних «жанрах», у всіх неймовірних числах своєї страшної статистики одвіку клубочиться по цей бік вже згадуваного меридіану. По цей хронологічний бік тутешньої нової, а особливо, новітньої історії, поспіль залитої людською кров'ю.

У савойському сільці, де він сьогодні оселився, Жорж Ніва показував своїм гостям пам'ятник тамтешнім жителям, які не повернулися з усіх війн минулого століття. З першої світової -двадцять, з другої світової - двоє, з алжирської - один. Отож, це пам'ятник не лише загиблим, але й очевидному намаганню Заходу опиратися нещадності своєї ж історії. Статистика, вочевидь, обернена до нашої, котру Ніва осягнув, як ніхто із його колег.

У Ніва є кілька обережних, але вкрай суттєвих реплік на адресу тієї славістики, яка від маркіза де Кюстіна до Мілана Кундери чи скажімо, Річарда Пайпса дивиться на Східну Європу як на одвічний захід, присмерки європейського гуманізму, - коли стишений, а коли й катастрофічний за своїми темпами. Що ж, почасти цих авторів можна зрозуміти. Але слід зрозуміти і сам Схід...

У становленні Шва-русиста вкрай важливу роль відіграв його наставник, професор П'єр Паскаль, - майже екзотична постать у західній славістиці. Полум'яний католик, він приїздить у дореволюційну Росію (що характерно - для роботи над темою «Жозеф де Местр у Росії»). Затим, не втрачаючи свого католицького ентузіазму, проходить через ентузіазм більшовицький. І, відповідно, через гірке розчарування в наслідках більшовицької революції. П'єр Паскаль повернувся на батьківщину, але серце його залишилося на Сході. І те серце до останку зігрівало його славістику...

Жорж Ніва, зрозуміло, успадкував від свого навчителя не його політичну міфологію і навіть не так живий інтерес до відповідного предмета, як співчуття до нього. Отак він і вийшов на проблему радянського тоталітаризму і спротиву йому. Так з'явився розючий цикл, присвячений Олександру Солженіцину (монографія, статті, переклади, лекційні курси тощо).

У цих своїх працях Ніва нічого не перебільшує і нічого не применшує. Він віддає явище Солженіцина водночас у всій його складності і, сказати б, елементарності (чи, радше, у драматичній однолінійності, зумовленій необхідним і невтомним творчим монологізмом великого письменника-аутсайдера).

Так європейське спів-чуття нарешті автентично зустрілося з найбільшим у російській літературі носієм тамтешнього болю, -непозбутого болю східноєвропейської історії, яка розгорталася у режимі планетарної катастрофи з уже згаданою катастрофічною надстатистикою.

Ніва-«солженіцинознавець», немов добрий і мудрий лікар, діагностує той лютий східноєвропейський біль, що його неймовірний поріг «там», на Заході, і досі не вповні розуміють. А Ніва розуміє. І не лише через філологію та історію, але й через те згадане співчуття.

Тут нема можливості переповісти бодай окремі аспекти «солженіцинознавства» женевського професора, який, попри свою географію, напрочуд добре осягнув свій колосальний «предмет». Лише один штрих. І не до віртуозного морфологічного аналізу французького вченого, а до його співчуття до чужого болю. З дрібкою питомо галльського гумору в одній з усних новел автора книги «Солженіцин».

...Жорж Ніва веде свій автомобіль паризькою вулицею. Поруч — російський емігрант, уже доволі давно «парижанин», в минулому -табірний товариш О.І.Солженіцина, до певної міри навіть наставник, а тепер почасти його однодумець, почасти вже й опонент. Гість (задумано): «Жорже, а що це за ріка перед нами?» Жорж Ніва: «Ця ріка, до Вашого відома, Сена». Гість (так само задумано, киваючи): «Ага». І знову поринає в роздуми про долю російської ідеї... Ось так.

Хай цей маленький комічний інцидент допоможе нам осягнути всі труднощі й муки автентичного розуміння західним славістом своєї, скажімо так, парадоксальної матерії.

Жорж Ніва, вочевидь, розуміє.

В 1990-х вій надзвичайно зацікавився Україною, спочатку як допоміжним предметом до своїх базових студій. А затим стрімко почав входити в саму структуру цього предмета, невтомно подорожуючи по всій Україні, від Львова до Чернігова, студіюючи українську і безліч необхідних предметів та текстів, виступаючи тут з доповідями і лекціями. З деякого часу Жорж Ніва - частий гість Національного університету «Києво-Могилянська Академія». З його ініціативи у Женевському університеті вже читаються курси з україністики, збираються наукові конференції.

У поле наукових інтересів видатного славіста, отже, входить нова, українська семантика.

У який спосіб вона буде осмислена? А перечитаймо запропоновані тут тексти...

Вадим Скуратівський

К началу...