Georges Nivat

Анна Ахматова називала пам'ять непроханою гостею. Що ж до пам'яті про наше століття, то вона мучитиме людей ще дуже довго, бо ніколи ще пам'ять не викривлювали, не забороняли, не нівечили так безжально. Фукідід сказав, що деякі люди примудрюються вкладати у слова сенс, супротивний звичайному; наше сторіччя саме тим і займалося, що спотворювало значення слів, а тим самим - і людей. Сьогодні ми, французи, подекуди повертаємося до історії нашого Опору - історії, досить прикрашеної. Наші ревізіоністи боряться проти істини, прикликаючи на допомогу «історичні методи». Свідків не знайти — всіх поголовно було знищено. Та сама проблема постає й перед японцями: неможливо відшукати докази проти військових, що чинили злочини під час останньої війни, наприклад, проти тих, хто прищеплював віруси військовополоненим у Маньчжурії.

У комуністичній країні брехня вважалася справою державної ваги. Кожний громадянин був зобов'язаний вірити пропаганді. Цілі пласти дійсності залишалися, - як у гітлерівській Німеччині, але протягом значно довшого часу, - зовсім закритими від населення: люди не знали про існування цілих міст чи галузей промисловості, минуле або спотворювалося, або взагалі викреслювалося з пам'яті. Більшовизм мав маніакальну пристрасть до пошуків крамоли та викриття таємних підступів своїх ворогів; діючи у знаменній суперечності з основами марксизму, чиїм спадкоємцем він себе проголошував, Сталін не припиняв викривати вдавані змови й влаштовувати страхітливі судові процеси. Проте країна брехні, що бентежила, була водночас ще й величезним бюрократичним механізмом пруського типу (Ленін захоплювався пруською орга-

нізацією); архіви, що зберігалися у величезній таємниці, поповнювалися та зростали безперервно. Архіви комуністичної держави колосальні. У кожному екс-комуністичному закладі, а особливо у таємній поліції полиці з архівними справами тягнуться в далину на багато кілометрів. На додаток романтичний флер, що оповивав комуністичний режим, примножував кількість його прихильників за кордоном, а разом з тим - і кількість шпигунів, що працювали на СРСР. Особи на кшталт Треппера викликали загальне захоплення. Судоплатов, який організовував за кордоном вбивство

Троцького й багато інших замахів на людей, невгодних комуністичному режиму, хвалиться в мемуарах своїми подвигами і, не відчуваючи жодного каяття, вдруге заробляє на муках власних жертв. Таким є життя.

Дослідники поволі починають проникати в ці архіви тоталітаризму. Дисидент Буковський зумів потрапити туди завдяки славі мучня, вигнанця, що повернувся на батьківщину; він розповів про це з гіркотою в книзі «Московський процес». Після того, як для Буковського двері архівів закрилися, естафету підхопили інші: у Франції - Нікола Верт, Гаель Муллек. Справа Ерню - всього лиш епізод, деталь величезного цілого, що свідчить про кількість впливових агентів Совєтів на Заході. Історики ще тільки почали свої

пошуки, а газети вже прагнуть розповісти про їхні відкриття. Стаття, надрукована в тижневику «Пуен» наприкінці листопада 1996 р., називається «Хто боїться московських архівів?» Московських...

З таким самим успіхом можна було б сказати «празьких», «бухарестських»; в усіх містах, звідки тягнулися нитки міжнародного комуністичного шпигунства, справа була приблизно однаковою.

Нещодавно вийшла книга, що викликала безліч суперечок, пробудила безліч пристрастей. Я маю на увазі «Зізнання архівів. Прага-Париж-Прага. 1948-1968» - книгу історика Карела Бартошека, чеського дисидента, який емігрував до Франції, працював у одному з французьких науково-дослідних інститутів, щойно у Празі відбулася так звана «оксамитова революція», повернувся на батьківщину й заходився досліджувати животрепетне минуле, зафіксоване у лабіринтах архіву чеської політичної поліції.^[*1] Книга Бартошека трохи плутана, трохи безладна; пристрасть історика та людське хвилювання переповнюють автора: він змішує усні перекази, розповіді старих комуністів, що вийшли живими з катівень, з результатами архівних досліджень, зіставляє письмові зізнання людей, засуджених внаслідок великих та малих процесів, з живою, але кровоточивою пам'яттю тих, кому вдалося вижити. Він починає з Ладислава Холдоса, який пройшов через в'язниці п'яти країн: Іспанії (куди він 1938 року прибув у складі однієї з інтербригад), Франції, французького Марокко, Німеччини (Бухенвальд), врешті, Чехословаччини (тут його заарештували 1951 року, коли він обіймав високу державну посаду). Він фігурував в одному з великих комуністичних показових процесів - процесі «словацьких буржуазних націоналістів» у квітні 1954 р. Бартошек звертається до нього на «ти», але поводиться досить суворо: як він міг втрапити у цю халепу? Холдос у відповідь роз'яснює, як працював пекельний механізм, що перемелював його. «Я казав собі, що для мене було б набагато краще з'їхати з глузду», - зізнається він. Холдос перерахував усіх мух у своїй камері, їх було двадцять сім, і навчився відрізняти одну від одної. Цей войовничий безбожник згадав «Отче наш»; його розповіді про «лікувальний бальзам» молитви приголомшують душу. «Пам'ять про тортури, - робить висновок Бартошек, - це водночас і тортури пам'яттю».

Але на цьому Бартошек не зупиняється; він йде далі й з'ясовує роль Праги як «комуністичної Женеви», - роль, яку чеська столиця почала відігравати з 1951 року, коли в ній облаштувалася Всесвітня Рада Миру, а згодом - Всесвітня Федерація Профспілок та редакція журналу «Проблеми миру та соціалізму». Зв'язок ФКП та чеських комуністів був дуже тісний. Коли робітники чеського міста Пльзень звернулися до Марселя Кашена з проханням допомогти їм у боротьбі проти сталіністів, що перекручують істинний пролетарський комунізм (текст, гідний посісти місце поряд

зі зверненнями, які складали матроси та робітники Кронштадта, поки Троцький силою не примусив їх замовкнути), Кашен відіслав цього листа чеській владі, тобто вчинив як справжній донощик. Прикладів такого роду «пілігрим празьких архівів» наводить чимало. Саме до Праги приїздить француз Бударель після того, як у В'єтнамі, де він займався перевихованням французьких військовополонених, його проголосили персоною нон-ґрата. Прага фінансує ФКП - не прямо, а через підставні торговельні та промислові підприємства; Бартошек виявляє сліди багатьох «попутників», чиї шляхи пролягали через Прагу, й між ними Раймона Обрака. Обрак прийняв Бартошека у власному паризькому помешканні й поділився з ним своїми думками про минуле. Він сказав, що справді був засланий до Чехословачинни французькими комуністами, що він був «другом партії», бо цьому сприяв «клімат» того часу. Підприємство Обрака БЕРІМ - одне з багатьох підприємств, які, будучи досить тісно пов'язані з ФКП, мали справи з комуністичною Чехословаччиною. Крок за кроком Бартошек відтворює цю дивну атмосферу - атмосферу товариськості в «кліматі» холодної війни, атмосферу реальної спільної роботи, в ході якої подекуди відчайдушно сперечаються, але незмінно закривають очі на сталінські процеси. Імена Араґона, Пліссоньє та багатьох інших спливають у цих архівних документах, публікація яких дає нам змогу подивитися на тодішнє життя братніх партій зсередини. Відверто кажучи, ця частина праці Бартошека, що читається на одному подиху, не завершується жодним висновком; про зв'язки між двома партіями ми дещо чули й раніше; тепер перед нами неспростовні докази - автентичні документи; проте чи були ці зв'язки порушенням тих зобов'язань, виконання яких Франція вправі вимагати від своїх громадян? Це запитання залишається без відповіді.

Осердя книги - справа Лондона, легендарного героя, що уславився завдяки фільму Коста-Гавроса. До Другої світової війни Лондон та його дружина боролися в Іспанії. 1951 року майже усіх «інтербригадівців» заарештували, і Лондон був свідком обвинувачення на багатьох празьких процесах. 1955 року, відправлений до санаторію, він пише там доволі розлогу записку на адресу влади; Бартошек зіставляє її текст з мемуарами, які Лондон з дружиною написали 1966 року, і які обійшли цілий світ, перетворившись на фільм та міф -«Зізнання». Майже чотирьохсотсторінковий рукопис цього «таємного зізнання» розкриває таємниці, які Лондон не довірив мемуарам 1966 року, зокрема, той безсумнівний факт, що він провадив шпигунську діяльність в інтересах міжнародного комунізму (у Франції 1945 року він починає стежити за чеськими демократами, які опинилися в еміграції). Лондон «викриває» Філда, американського комуніста, що організовував допомогу жертвам фашизму в Європі; поміж тим 1951 року самого Лондона звинувачували, що він є «агентом Філда». Словом, типовий випадок: перед нами один з тих сліпих підсобників комунізму, які, слідом за Нечаєвим, вважають, що у боротьбі приступні будь-які засоби, й зрештою стають жертвами самовбивчої логіки Революції, котра пожирає власних дітей. 1949 року Лондон був у Празі заступником міністра закордонних справ, потім його заарештували, примусили свідчити проти звинувачених, згодом пробачили, відправили до санаторію, де він і почав писати таємну записку, намагаючись виправдатися в очах влади (а можливо, діючи «під тиском катів»?) Між публічним зізнанням та секретним повідомленням - безліч несумісностей: 1966 року Лондон старанно приховує свою шпигунську діяльність і зворушливе прагнення допомогти сталінського режиму. Можливо, його зізнання було зроблене на замовлення системи, що намагалася запропонувати народу пристойні пояснення сталінських жахіть? Після Анни Кригель Бартошек ще раз нагадує читачеві про те, що коли одні люди «зізнавалися» в усьому, то інші від «зізнань» відмовлялися, що знаходилися комуністи, які не погоджувалися зганьбити себе доносами на своїх старих товаришів.

Тут, як неважко здогадатися, ми торкаємося проблеми досить делікатної, гранично болючої й майже священної. Александр Адлер у газеті «Монд» обрушив на книгу Бартошека зливу звинувачень; Адлер вбачає у цій книзі типовий продукт «нової школи», приклад «історії, писаної нахабами», які прагнуть очорнити людей на кшталт Обрака, звести «Зізнання» до бюрократичного виверту. В мене книга Бартошека викликала зовсім інші почуття. 1>артошек розмірковує не лише без нахабності, але, навпаки, майже невпевнено; в його розповіді про архівні відкриття між рядків прочитуються ніжність та співчуття до тих, хто був колись бранцем суспільної думки. Чи не пояснюються напади Адлера, який розводиться про погром та параліч почуттів, певним тотемічним нідторгненням небажаних спогадів? Книга Бартошека уривчаста, недосконала, однак вона винятково людяна й чудово показує зсередини, як важко історику потрапити до лабіринту Левіафана. Полеміка, розпочата Адлером, мала продовження; найрізноманітніші історики поквапилися на допомогу Бартошеку. Марк Лазар побачив у його книзі вияв того «розчарування» в навколишньому СВІТІ, яке неодмінно супроводжує роботу гуманітаріїв. Воістину, руки опускаються, коли чуєш аргументи на кшталт знаменитого сартрівського «Не треба засмучувати Біянкура». Має нарешті постати час безсторонності, коли історик зможе займатися власною справою, не боячись, що він допомагає Ле Пену, й не турбуючись, кому належить монополія на викриття сталінізму! Тим часом французька пам'ять з цього огляду залишається по-старому гнилою, невільною, жахливо «гулліверівською».

Книга Бартошека вийшла одночасно з перевиданням у кишеньковому форматі праці Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії»^[*2]. Книга Фюре, присвячена долі комуністичної ідеї у XX столітті, вперше з'явилася 1955 року й теж викликала полеміку, хоча не Містила жодних нових фактів - самі лише інтерпретації. Комуністична ілюзія та комуністична віра - речі взаємопов'язані. Заперечувати другу - не означає зрозуміти першу. Фюре намагався зрозуміти і ту, й іншу. Ядро його майстерно написаної книги - зв'язки між комунізмом та фашизмом і, зокрема, стратегія Сталіна, який зробив усіх європейських лівих тридцятих років заручниками їхнього антифашизму та нав'язав їм досить розпливчасту й гнучку совєтофілію. Фюре виступає однодумцем інших дослідників, передовсім, Анни Кригель, авторки праць про французьких комуністів. Справа в тому, що хоч його книга й багата на глибокі міркування (зазначимо тут диптих, присвячений американцю Кеннану та французу Арону) і блискучі портрети «попутників», головне в ній - спроба відповісти на запитання: які ж були стосунки між комунізмом та фашизмом? Чи вони насправді допомагали один одному? Суперечка про це точиться вже багато років; у ній беруть участь і ті, хто, як Маргарита Бубер-Нейман, котру в період співпраці СРСР з нацистами НКВД видало гестапівцям, відчув цю взаємодопомогу на власній шкірі, й письменники - такі, як Василь Ґроссман, автор роману «Життя та доля», що його варто читати й перечитувати усім, хто прагне зрозуміти наше сторіччя, й історики - такі як німець Нольте, автор книги «Фашизм та його час» (1986). Чи можна сказати, що Освенцім став можливим завдяки російському ГУЛАГу, що Гітлер вчився в Муссоліні, а Муссоліні - в Леніна? Чи можна сказати, що, як ще в тридцяті роки показав Елі Галеві, загальний знаменник усіх подій нашого століття - нова «деспотична культура»? Чи треба вважати, що своєю книгою Фюре підводить наукову базу під тріумф капіталізму, який врешті узяв гору над комунізмом? Висновок надто грубий, проте знайшлися люди, які саме це й стверджували. Відсилаю читатів до досьє у березнево-квітневому числі журналу «Деба» за 1996 р.^[*3] Англійський історик Хобсбаум ділиться там власними сумнівами та нагадує, що французька ідеологічна ситуація, значною мірою зумовлена стереотипом революції 1789 р., характерна виключно для Франції й не може бути названа універсальною. Існував комуністичний міф, каже англієць, проте існував і антиміф, чого Фюре майже зовсім не враховує.^[*4] Вже згадуваний німецький історик Ернст Нольте нагадує про численні викриття комунізму (переконливі, проте, для тих, хто вже був ідеологічно підготовлений), зокрема, про створену Кестлером, Спендером та деякими іншими книгу «Ідол, що впав» (французьку передмову до неї написав Раймон Арон). Найбільше Нольте критикує висхідну розпливчастість книги Фюре; незрозуміло, чи мовиться про ілюзію комунізму, про російське втілення комуністичного ідеалу, а чи взагалі про сучасну людину, позбавлену Бога - справжнього Бога, а не Його ерзацу. Зрештою Нольте поділяє думку тих, хто вбачає у фашизмі «реакцію» на комунізм, реакцію часткового проти універсального, народу проти класу тощо, інакше кажучи, тих, хто вважає, що у цьому столітті ідеологічного насильства все взаємо-пов'язане; й те, що відбувалося, було не так боротьбою між поганими та хорошими, як протиборством крайнощів. Ці суперечки між кабінетними вченими, що подекуди оприлюднюються, зайвий раз нагадують нам про сьогоднішнє тяжке становище істориків: епоха маніхейства скінчилася, останні її представники залишають наш світ; термін півстоліття, гадаю, цілком достатній, аби змінити точку зору. А тим часом усе повторюється знов: завтрашні люди експлуатують вчорашні битви. Як перервати мовчанку чи, точніше, як покінчити з конформізмом легенди? Що спершу: прощення чи справедливість? Чи ці речі взагалі несумісні? Як сказати правду про катів, що своєю чергою стали жертвами, як це повсюдно відбувалося у сталінські часи? Як ставитися до компромісів з ідеологіями «історичної доцільності», які паморочили голови інтелектуалам минулого та якими ми тепер ситі по горло? Ситі... - та чи надовго? Якщо в ілюзії є минуле - значить, в неї може з'явитися і майбутнє. Людина живе не хлібом єдиним, вона живе ще й утопією, так що в теперішній відсутності утопій немає, можливо, нічого доброго. Фюре пише про «пом'якшуючі обставини», якими досі прикривається комуністична ілюзія. Бартошек, що накликав на себе цілий ураган критики, знає про це не з чуток. Історія - це ще й біль, і всі ми рано чи пізно починаємо боятися її.

¹ Bartosek Karel/ Les aveux des archives. Prague-Paris-Prague, 1948-1968. - Paris, Seuil, November 1996.

² Furet Francois. Le passe d'une illusion. Essai sur l'idee communists au XX siecle. - Paris, 1996.

³ Le Debat. - 1996. - 89: "Communisme et zarisme au XX siecle".

⁴ Зазначимо варту уваги книгу П'єра Грєміона «Антикомуністична інтелігенція» (1995), де досліджується ця сторінка повоєнної історії.

К началу...