Georges Nivat

Слово «ГУЛАГ» народилося в 1934 році, коли виправно-трудові табори перейшли з-під контролю Наркомату юстиції у відання НКВС і було створено Головне управління таборів, скорочено — ГУЛАГ. Ця абревіатура стала всесвітньо відомою в 1973 році, коли почала виходити друком «спроба художнього дослідження» пенітенціарної системи, породженої російською революцією, — «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Позначений незвичною внутрішньою римою, цей заголовок має на увазі два моменти: 1) народження нової - тоталітарної та концентраційної - цивілізації (європейська цивілізація, як відомо, виникла з грецького архіпелагу) та 2) всеохопне поширення нової системи пригноблення -ми лавіруємо між островами ГУЛАГу.

Табу та замовчування

В цю матерію важко зануритися тому, хто не мав власного табірного досвіду. А ті люди, що пройшли через такий досвід, зіштовхуються із внутрішньою цензурою, яка накладає на вуста печать мовчання. Психіатр Бруно Беттельгейм, який сам пережив депортацію, вивчав цей феномен; написані про нього статті зібрані в книзі «Surviving and Other Essays». Тут Беттельгейм перераховує визначальні риси в'язня табору, які загалом можуть бути притаманними усьому концентраційному світові. Не відаючи, за що та на який строк її ізолювали від суспільства, людина потрапляє в «екстремальну ситуацію»: вона надломлюється як особистість, її cистематично спонукають до дегенеративної, інфантильної поведінки, а підлеглість позбавляє її власного «я» і прив'язує до катів. Беттельгейм зазначає також, що в тоталітарному суспільстві табір має дві різні функції: з одного боку, він був генератором страху для решти громадян, з іншого - слугував нацистам чудовою лабораторією для вдосконалення методів знищення. Беттельгейм першим описав, як людина з табірним минулим опирається аналізу пережитого і навіть простій розповіді про це минуле: імпульс смерті, що вершить свою справу у в'язневі, постійно переслідуєйіого навіть після порятунку (фільм Ліліани Кавані «Нічний портьє» показує, наскільки міцним залишається зв'язок між жертвою та катом, що виник за ненормальних, позамежних обставин). Для багатьох з тих, хто вижив, позатабірний, «звичайний» світ так і залишився нереальним. «Не минало тижня, щоб мені не наснився табір», - стверджував Синявський. Французький філософ Сара Кофман (її батько, рабин, загинув в Освенцімі) в додатку до дослідження про апорії Платона розповідає - для читача це цілковита несподіванка — про власний кошмар. їй на очі випадково потрапили жалібні слова героїні французької середньовічної літератури: «Com mar fui ne» («В нещасті народилась я»). Цей плач воскресив у свідомості нашої сучасниці увесь пережитий нею жах: смерть батька, втечу разом із матір'ю в лютому 1943 року до окупованого Парижа. Перефразовуючи розповідь Сари Кофман, можна сказати, що Голокост і табір однаковою мірою витіснені на узбіччя свідомості, їх неможливо визначити, вони «невиліковні». Суспільство загалом також вимагає замовчування: навіщо, мовляв, роз'ятрювати незагоєні рани, якщо зло усунено або сховано? Тоталітарній системі вдалося надовго заборонити табірну тему. Не переповідатиму, як Радянська держава зводила довкола таборів мури цензурних заборон, нагадаю лише, що 1949 року в ході відомого процесу радянського перебіжчика Віктора Кравченка проти газети «Lettres francaises», вся прогресивна інтелігенція Франції заперечувала факт існування таборів у Радянському Союзі. 26 січня політичний діяч Етьєн Фажон писав: «Великі французькі буржуа, що впадають в декадентство, (...) сприймають сфабриковані у Вашингтоні мерзенні вигадки так само слухняно, як вантаж жувальної гумки та тушкованої яловичини». До товарів, які завозилися із США, прирівнюється правда про табори...

Ми розуміємо, що табори - це фабрики планомірного позбавлення людини людських рис, і тому згадки про них заховано за певною огорожею релігійного характеру. Таборами керує релігійний страх, і щоб зняти з них табу, треба долучити їх до ланцюга земних поневірянь. Прозаїк Елі Візель (американець, що пише французькою мовою) у книзі «Слова іноземця» розповів про те, який гнів та сором він пережив, стоячи біля пам'ятника, спорудженого на місці масових розстрілів у Бабиному Яру. На скорботній стелі він не знайшов слова «єврей». «За яким правом ви позбавляєте їх національності? Вони жили, працювали, мріяли як євреї, і як євреї вони прийняли жах, муки, смерть. За яким же правом ви прирікаєте їх на безіменність? В ім'я чого ви перекручуєте саму їхню сутність?» Так само ціпенієш, довідавшись, що Державна Рада ПНР дала жертвам Освенціма воєнні нагороди за те, що вони «загинули у боротьбі проти гітлерівського геноциду»... Нагороди — померлим в Освенцімі?

Інший спосіб зняти табу з цієї теми - включити її до неспинного процесу дегуманізації в розвинених промислових та міських спільнотах. В цьому випадку статус мученика таборів розчиняється в загальній тенденції, яку можна назвати «кафкізацією». Такий погляд до певної міри є справедливим: доволі страшно, що Франц Кафка, службовець страхової контори в Празі, так виразно побачив та описав деперсоналізацію особистості в тоталітарній системі. Джордж Штейнер в одній із статей збірки «Language and Silence» пише: «вельми суттєвим є те, що Кафка був одержимим передчуттям і до дрібниць передбачив жах, що насувався. В «Процесі» перед нами постає класична модель терористичної держави. Кафка передчував прихований садизм, безлику нудьгу вбивць, істерію, з якою тоталітаризм проникає в особисте життя людей. Відтоді, як Кафка відклав перо, нічний грюкіт у двері лунав безліч разів, а ім'я тим, кого витягли з дому, «немов собак», -легіон». Безсумнівно все ж таки, що після всього цього, ми приписуємо Кафці те, чого він не говорив. Бо маячня та її втілення - принципово різні речі: одне живить, а інше збіднює уяву. В таборі немає місця для Кафки.

Смислове поле цієї теми, здається, до такої міри паралізоване, що можна говорити про патологічне її замовчування. У номері журналу «Esprit», присвяченому «пам'яті Освенціма», йдеться саме про це. Французький історик П'єр Відаль-Наке досліджує «феномен Форіссона» - точку зору, згідно з якою таборів масового знищення ніколи не існувало, а до освенцімських «лазень» ніколи не подавався газ «Циклон Б». Переглядаючи у світлі доступних «джерел» наші знання про нацистські табори, прибічники цієї концепції піддають руйнівній критиці тих, хто «міфологізує знищення». Проблема виходить за рамки звичайної та ганебної брехні: перед нами постає різновид божевілля.

То що ж, для боротьби проти «феномену Форіссона» потрібні табірні музеї, поштові листівки із зображенням печей крематорію? Елі Візель розповідає, як незатишно було йому під час «паломництва до країни ночі», де відбою нема від туристів... Існує і зворотне явище - патологічна пристрасть до викриття. Судячи з усього, саме цій пристрасті віддається Джордж Штейнер, коли пише, що німецька мова схильна до захворювань тваринністю: «Не можна вважати, що німецька мова не винна в страхіттях нацизму». Перу Штейнера належить доволі спірний (якщо не сказати більше) роман про Гітлера, якому нібито вдалося інсценізувати самогубство і зникнути у бразильській сельві. Тут до вуст екс-фюрера вкладено сповнений обурення парадокс: «Обрати расу. Зберегти її в чистоті, без плям. Показати їй обітовану землю. Очистити цю землю від тих, хто на ній живе, або зробити їх рабами: всьому цьому третій рейх навчився у Богообраного народу!»

Нас підстерігають усі ці табу та смислові перекручення. Адже йдеться про те, щоб осмислити неназване, таке, про що неможливо подумати. Потрібно перемогти і жалість, і ненависть. На початку роману Штейнер чудово описує, як ненависть перешкоджає пошуку винних, але потім запитує: якщо є «злочини проти людства» (цей юридичний термін народився, як відомо, в ході Нюрнберзького процесу), то хіба не саме людство винне в цьому? Ті, кому вдалося подолати перешкоди й упоратися із невиговорюваністю цієї теми, прийшли до нового релігійного мислення, до теології після Освенціма та Колими. Решта способів видужування була половинчастою. Ті, що написали про феномен концтаборів, стали, якщо хочете, богословами після Осеенціма.

Розчинення в уяві

Існує колосальний корпус творів російською мовою, що розповідають про людину в таборі за часів терору. Впродовж тривалого часу численні романи й вірші про концтабори, які виходили на Заході, були менш переконливими, ніж, скажімо, дослідження Бруно Беттельгейма. Вигадка не встигала за реальністю, що свідчило про певну неспроможність художньої літератури відгукнутися на цей феномен. Крім того, у випадку з нацистськими концтаборами можна було спорудити меморіали, чия вражаюча дія базується на голих цифрах, на нескінченному переліку імен. Для «архіпелагу ГУЛАГ» такого наразі ще не зроблено. Зате російська словесність, що народилася з феномену таборів, видається мені чудовою з художньої точки зору та значно важливішою і універсально виразнішою, ніж будь-яка інша.

Тюремна література виникла задовго до появи таборів, і її обсяг є надзвичайно великим. Я маю на увазі не тільки документальні розповіді (як «Острів Сахалін» Чехова), але й твори про уявні в'язниці. Блискуче дослідження Віктора Бромберта «The Romantic Prison» (Princeton, 1978) присвячено тюремній темі французької літератури - у Стендаля, Гюґо, Нерваля, Бодлера... «В'язниця невідступно переслідує нашу цивілізацію, - пише Бромберт. — Вона не тільки викликає жах, але й стимулює творчу уяву. Існує потяг до в'язниці. Образ замуровування в західній традиції амбівалентний». В уяві західної людини постає замок у горах («Пармський монастир»), ув'язнення в якому рівнозначне звільненню. Мрія про нього, романтична та християнська, пов'язується із зовнішньою поразкою і таємною, внутрішньою перемогою. Підземелля Шильйонського замку стало, завдяки поезії Байрона, архетипом в'язниці, де людина росте духовно, наближується до святості:

Chillion! The prison іs а holy рlасе,

And the sad floor an altar...^[*1]

Рядком із «Сонету до Шильйону» вторує Шильйонський в'язень:

На волю я перешагнул -

Я о тюрьме своей вздохнул!^[*2]

Поет-романтик не лише охоче оспівує ув'язненого, але й ототожнює свій творчий процес із життям в ув'язненні. В останньому розділі своєї роботи Віктор Бромберт окреслює уявний світ табору. Це світ дифузний, розпорошений, його ніяк не можна ні вхопити, ані визначити. Це вже не кристалізація людського «я», а його розпад. На зміну похмурому замку Шпільберґ, в якому знемагав Сільвіо Пелліко, прийшла зона, безрадісний ряд табірних бараків... Уявний світ в'язниці та уявний світ табору мають діаметрально протилежні функції. В певному розумінні перший загострює, а другий убиває основи людської особистості - природу, релігію, думку про іншого. Сучасна російська «концентраційна» література виростає з двох цих світів.

Abus mundi та здійснена утопія

Вираз «anus mundi» ми знаходимо в освенцімському щоденнику доктора Кремера: «5.IX. 1942. Сьогодні після обіду асистував при особливій процедурі для невільниць жіночих таборів (ці табори - найжахливіше з того, що мені коли-небудь доводилось бачити). Доктор Тіло був правий, коли говорив мені сьогодні вранці, що ми - в анусі світу».

Нацистський табір було задумано, як anus mundi, звалище, вигрібна яма людства. За зведену огорожу зігнано «нечистих». Це огорожа генетична (за допомогою стерилізації) або тотальна (фізичне винищення). Табір починає з реалізації рабства, потім переходить до гноблення іншого, якого подано як істоту нечисту, диявольську. Зусиллями пропаганди створюється образ прислужника Сатани (він опирається владі й підсилює всі негативні тенденції в суспільстві), руйнівника, якого необхідно розчавити. До цього «полюса нечистоти» втягнуто всі рівні культури - пам'ять, історію, соціальні та особисті стосунки. Сконструйований механізм працює на «дияволізації» іншого та ненависті до нього.

Радянський табір, вочевидь, хитався між різними точками зору щодо себе: з одного боку, це anus mundi, з іншого - утопія. Оскільки спершу табір був предметом особливої гордості нової влади, її улюбленим дітищем, «виставковим залом», де здійснювалося головне - перетворення людства. Табір - школа ентузіазму, проте недалеким є «той рік, місяць і день, коли відпаде необхідність у виправних таборах, коли всі зіллються в єдиному русі побудови соціалізму...» Так писав Горький про працю десятків тисяч ув'язнених, які будували Біломорканал. Насправді ж одного чудового дня оспівування таборів закінчилося: утопію було реалізовано, і вони перетворилися на anus mundi, куди прямували незліченні ешелони, переповнені жертвами «чисток».

У нацистському таборі теж був присутній дидактичний, моралізаторський пафос, хоча й меншою мірою. Порівняння між двома фабриками нелюдяності багатьом і досі важко дається. З одного боку - систематичне винищення цілого народу, в тому числі старих і дітей. З іншого - планомірна ліквідація класів або соціальних груп, розділення родин, плекання в дітях ненависті до батьків. Сталінський табір не користувався «Циклоном Б», але в цілому на його рахунку значно більше смертей. Приховано всюдисущість табору, яка паралізує підданих тоталітарної держави, в тому, що радянські зеки називали «великою зоною» всю країну. Альбер Беген писав 1949 року в передмові до мемуарів німецької комуністки Маргарети Бубер-Нейман (з радянського табору під Карагандаю її було перекинуто в Равенсбрюк - офіцери НКВС передали її есесівцям на мості у Брест-Литовську): «Якщо табірне життя показує, що в росіянах залишилося більше людяності, ніж у німцях, то порівняння двох поліційних систем, навпаки, переконує: радянський режим з більшою ретельністю, ніж гітлерівський викорінив пережитки християнства». Чимало радянських громадян здійснили зворотний шлях: у повісті «Один день Івана Денисовича» (1962 рік) згадується Сенька Клєвшин, що потрапив до табору просто з Бухенвальда. Цей образ слугує для іспанського письменника Хорхе Семпруна за точку відліку для мрії (роман «Яка чудова неділя!»). Солженіцин пише: «Сенька, терпеливець, переважно мовчить: людей не чує і до розмови не встряє. Тож про нього і знають мало, тільки те, що він в Бухенвальді сидів». Семпрун додає: «Росіяни в Бухенвальді були не на чужій планеті, а ніби у себе вдома».

Головне було сказано Ханною Арендт у книзі «Тоталітарна система» (1951 рік): табори знищення і концтабори слугували лабораторією, де перевірялася основна теза тоталітаризму - все дозволено. Арендт досліджує, як встановлювалось абсолютне панування, як відбувалася руйнація людини. Ілюстрацією цих процесів може слугувати російська «табірна» література. На цьому етапі роздумів нас могли б зупинити свідчення людей таких як Семпрун. Він вижив у нацистському таборі, колись був комуністом і поступово, через замовчування та каяття, прийшов до того, про що прямо говорить Ханна Арендт: у двох систем - одна природа. З цього трагічного відкриття народжується енергія і похмурий вогонь роману «Яка чудова неділя!»: «Я подумав, що справжній мавзолей революції - на Великій Півночі, на Колимі. Можна викопати галереї в радянській морозильній камері, напханій трупами, як дров'яний склад — лісом. Цими галереями можна ходити повз тисячі оголених мертвих тіл, непідвладних тлінові, тіл, які застигли в льодах вічної смерті». Семпрун з гіркотою розуміє, що спомини споріднюють його з радянськими зеками. Це відкриття, разом з викриттями «Архіпелагу...» - «хвороблива, неприємна і практично неприйнятна для лівих інтелектуалів правда» (інші Семпруна в «даному жорсткому контексті» не цікавлять). Багато хто пройшов цю еволюцію раніше, ніж Семпрун (не кажучи вже про тих, хто за наказом Сталіна був переданий СС). Тут варто згадати польського письменника Тадеуша Боровського. Він залишився живим після німецьких таборів, оспівував «народний» режим післявоєнної Польщі й невдовзі покінчив життя самогубством. Автор роману «Кам'яний світ», об'ємного та цинічного літопису нового канібалістичного універсуму, він не зміг пережити ні порятунку, ні нового поневолення. Людина, що написала оповідання «Пані-панове, прошу до газової камери!», 1 липня 1951 року відкрила газовий кран. Спроба припекти рану закінчилася невдачею...

Важко зрозуміти Освенцім, не менш важко подолати утопію. Необмежене панування над людьми вбиває в них будь-яку безпосередність. На думку філософа Рене Жирара, вся історія людства -полонянка міфу про спокушену жертву, замучену, а потім обожнену. Отже, якщо процес «принесення в жертву» лютує в XX сторіччі, він уже не приховується в міфі. Козлом відпущення в нашу «раціоналістичну» епоху стає натовп: «Усі «вірусні ідеології», - пише Рене Жирар, - що наслідують одна одну та змагаються одна з одною впродовж XX сторіччя, ґрунтувались на жахливій раціоналізації жертовних механізмів, яка в підсумку виявлялася неефективною(...) можливості ідеального міста, доступ до земного раю завжди ставилися в залежність від попереднього винищення винних або їх примусового навернення до правильної віри».

Тоталітаризм - позаособова влада. Він діє в ім'я науки, історії, природи. Він повинен приховувати, що вибір жертви насправді є ц;ілком довільним, хоч і подається вельми «науково». Ті, на кого падає вибір, їдуть у вагонах-домовинах в напрямку до anus mundi.

Дія сатирично-фантастичних творів Олександра Зинов'єва, соціолога і дисидента, розгортається в тоталітарному світі, якому не потрібна система таборів. Тут немає різноманітності: усіх принижено і кожного виставлено на загальний огляд. Архіпелаг ущільнено до такої міри, що він стає континентом: суспільство цілісне і неподільне, як утопія. В парадоксальному мисленні Зинов'єва барак, суспільство покидьків стають символами. Особливо яскраво він демонструє, що тут працює принцип задоволення...

Затемнення Бога

Після Освенціма перегляду потребує будь-яке богослов'я, як іудейське, так і християнське. Широковідомою є формула, запропонована Мартіном Бубером: «затемнення Бога». Після Колими необхідно по-новому обміркувати соціалізм, ідею прогресу та саме поняття людини. Література про anus mundi видається значною тільки на перший погляд. Насправді вона доволі вбога. Табір знищення настільки немислимий, що не лише майбутні жертви до останньої хвилини не вірили в його реальність, але навіть ті, кому пощастило вижити, з усієї сили намагалися зневіритись у цьому: «Тоталітаризм настійливо підштовхує так званий «здоровий глузд» до того, щоб з огидою відвернутися від віри у страхітливе», — пише Ханна Арендт. Систематична брехня, невід'ємна риса тоталітарної системи, зберігає «немислиме» в недоторканості; нормальна людина, охоплена жахом, дає себе вбити, «немов кролик» (за висловом Солженіцина).

Щоб осмислити Освенцім або Колиму, можна або звернутися до традиційної логіки, або спробувати переформулювати саму ідею Бога. Мені здається, що Н.Шварц-Барт, який написав книгу «Останній праведник», належить до першої (найчисленнішої) групи постосвенцімських мислителів. Йому вдається знайти рішення, зробивши Освенцім ланкою довгого ланцюга випробувань, підсумком яких має стати спасіння. Ерні Леві, «останній праведник», який добровільно зголошується піти до душогубки, веде дітей до раю: «Ми разом увійдемо до Царства, увійдемо зараз, тримаючись за руки, і там на нас чекає свято, вишукані страви...» Освенцім постає наперед визначеним згори земним шляхом Ізраїлю, «який дві тисячі років не брав до рук меча»: «І воздамо хвалу Освенціму. Хай буде так».

Проте є й такі, хто щосили заперечує думку про те, що Освенцім - це ще одне лихо в ланцюгу бід. Катастрофа, яку потрібно пов'язувати з Божественним провидінням, цього разу є жахливішою, ніж зруйнування Єрусалимського Храму... Є від чого втратити розум.

В романах Елі Візеля божевілля трактується по-новому. Богослов Еміль Факенгейм стверджував, що «голос Освенціма» велить віруючим та невіруючим євреям не впадати у відчай, не тікати від долі - інакше дії Гітлера виявляться виправданими. А Візель дав незабутній опис «ночі», яка панує в душах тих, хто приречений на табір: «В останню мить просвітлення мені здалося, що ми -прокляті душі, котрі блукають світом небуття, приречені до кінця часів мандрувати у просторі в пошуках спокути і забуття, без усякої надії знайти їх». Візель краще за інших написав про відмову від Бога, який терпить Освенцім, і він же вказав шлях до спасіння. Це сміх. Аби зло позадкувало, треба напустити на нього блазня. «Ану тихіше, євреї! Не моліться так голосно! Бог може вас почути і довідатися, що в Європі залишилося декілька живих євреїв!»

Табори XX сторіччя - нове запитання до Бога. Давній аргумент - «нічого не змінилося» - уже не спрацьовує... Як уникнути питання про «смерть Бога», що виникло задовго до тоталітарних дослідів нашого століття? На думку спадають К'єркеґор, Ніцше, Достоєвський - всі вони писали про фіаско раціоналізму. Створивши образ божевільного, який шукав Бога, Ніцше переконливіше за інших сказав про те, що «Бог помер»: «Я шукаю Бога! Я шукаю Бога! — Але там було багато таких, хто в Бога не вірив, і ці зойки викликали загальний сміх. - Він що, загубився, немов дитина? -сказав один. - Він ховається? Він нас боїться? Він відплив? Поїхав за кордон? — кричали та сміялися довкола. Божевільний підшкутильгав до них і пронизав їх поглядом. - Куди пішов Бог? -промовив він. - Я вам скажу. Ми убили його (...) ви і я» («Весела наука»). Ця картина пов'язана з роздумами Ніцше про європейський нігілізм та крах християнських ілюзій. У Достоєвського, «вчителя» Ніцше, «смерть Бога» пов'язується із прихованою заразою тероризму, про яку він писав, починаючи зі «Злочину і кари». «Розклад» Бога - центральний пункт передчувань Достоєвського. З нього народжується пророче видіння: побудова тоталітарної влади, новий тотальний примус в ім'я рівності. Смерть Бога, занепад людства, рабсто в ім'я свободи - Достоєвський залишив для нашої епохи дивні дзеркала.

В одному з них відображалося бажання людини, яка живе в тоталітарному суспільстві: добровільно піти в рабство, знищити себе. Таким є велике відкриття «підпільної людини». Ханна Арендт показала, що за тоталітарних умов дійсність знецінюється. Але якщо Альоша Карамазов лише запитував у Івана: «Чи можна жити з таким пеклом в серці й мозку?», то основна проблема після Освенціма полягає в тому, що від ідеї «все дозволено» люди перейшли до її втілення. Перехід від слів до діла можливий лише в тому випадку, якщо утопічна ідея опановує гурт фанатиків, об'єднаних в «таємне товариство». Прагнення до тотальної єдності людей, портрет сентиментального ката - глибоке прозріння Достоєвського. В розмові Верховенського зі Ставрогіним передбачено все: терор та його чар, потреба в обожненні ватажка банди (щоб вирізнити цей типаж з-поміж інших різновидів тирана, французький філософ Клод Лефор назвав його «Егократом»). Ще одне передбачення Достоєвського - зв'язок «ірреалізації» дійсності з жаданням смерті, втіленої в Кирилові (Ігор Шафаревич вважав, що це жадання пронизує всю історію соціалізму: «Кожний належить всім і всі належать кожному»).

Епоха до Освенціма може багато чого пояснити, але що скаже нам післяосвенцімський час? Чи достатньо того, що ієрархи польської церкви та німецькі християни попросили одні в одних прощення? Чи можна вважати відвідання Освенціма главами держав та папою римським відповіддю на всю прірву запитань? Колекція жанру «антиутопії» регулярно поповнюється: невздовзі після Жовтневої революції Євген Зам'ятін пише роман «Ми», з якого вийшли твори Джорджа Оруела, Олдоса Гакслі, Зинов'єва (останній, судячи з усього, довершує те, що почав Зам'ятін). Проте цим спробам висміяти жахливе судилося в кінцевому підсумку залишатися непрочитаними. Урок антиутопії приречений на відтворення, бо утопічні сподівання - рушій історії. Небагатьом вдається уявити, що вони живуть в «постутопічний» час: «Вам треба іноді згадувати, що ви перебуваєте в суспільстві майбутнього» (О. Зинов'єв).

Елі Візель має свою відповідь на «затемнення Бога». Епіграфом до роману «Місто удачі» стала цитата з Достоєвського: «У мене є план - збожеволіти...» Герої Візеля невтомно запитують нас, яким чином ми досі не втратили розуму: «Інші! - заволав Мойше, ударивши кулаком об стіл. - Інші! За яким правом вони не божевільні? З огляду на той час, в якому ми живемо, чесним людям залишається одне - збожеволіти! Наплювати на логіку, на вишуканість розуму, на цей бісів розум! Ось що треба зробити, ось спосіб залишитися людиною, зберегти себе!» Проте в останню годину Візель рятує людину, як Бог врятував «того, хто буде сміятися», - Ісаака. Бог любить божевільних. Смерть і божевілля - два типи звільнення. Але добровільна смерть, як це не дивно, у таборі зустрічається доволі рідко (самогубство - дотабірна розкіш). Залишається божевілля, яке слугуватиме підтримкою людині впродовж решти життя. Примирення зі світом через божевілля - ось що означає несамовитий сміх Елі Візеля та молитва його героя Педро: «О Боже! Дай мені снаги згрішити проти тебе, опиратися твоїй волі! Дай мені снаги відштовхнути тебе, посадити тебе до в'язниці, висміяти тебе - ось моя, тільки моя молитва! - Вона мені подобається, кажу я. Твоя молитва -молитва божевільного».

У романі «Ніч» Візель із вражаючою силою написав про цю «відмову від Бога», звернену все ж таки до Бога, і тому зовсім не схожу на ніцшеанське «Бог помер». Напередодні Йом-Кіппура ув'язнені євреї відчайдушно сперечаються про те, чи треба поститися. Питання блюзнірське: адже в'язень концтабору постійно голодує, тому піст для нього втрачає сенс. Герой роману вирішує, що йому ні до чого поститися, бо він більше не в змозі терпiти мовчання Бога. І він ковтає свою баланду з почуттям, що звершує єдиний доступний для нього акт опору.

А що буде, коли зробити крок за межі смислу, вкладеного Візелем у свої твори, і спробувати побачити у висміяному га ув'язненому Богові, до якого герої Візеля звертаються зі своєю молитвою, новий образ християнського - скорботного, стражденного — Бога, сказати б, колективний його варіант, в якому все людство приймає естафету від Ісуса Назарянина?

Обличчям до ГУЛАГу

Корпус творів російської літератури, де розповідається про дотабірне, внутрішньотабірне і післятабірне буття людини, є значно ширшим та розмаїтішим, ніж те, що написано про нацистський табір. На це є декілька причин. Перш за все, в радянських таборах постійно змішувалися велетенські шари суспільства. Крім того, в епоху відлиги табір послабився і «дивовижним чином» випустив на свободу мільйони тих, хто вижив. Занепад табірної системи стимулював її осмислення. І, врешті-решт, за часів Хрущова табори було визнано за зло. Так виникла низка умов, які наклалися на основу - спадок російської класичної літератури, що ґрунтується на безумовному приматі етичного.

«Душа та колючий дріт»

Чітко вирізняються два покоління «письменників ГУЛАГу». До першого належать ті, хто вижив у сталінських таборах: Солженіцин (перебував в ув'язненні з 1945 по 1955 рік), Євгенія Ґінзбурґ (з 1937 по 1955 рік), Юрій Домбровський (загалом понад двадцять років), Варлам Шаламов (понад двадцять п'ять років). Андрій Амальрік, Андрiй Синявський, Володимир Буковський, Едуард Кузнецов набули табiрного досвіду вже після «відлиги», коли табір був не таким жахливим, а в'язниця іноді більш досконалою. Вони увійшли до поромної камери, озброєні досвідом старших, про який вони прочитали чи багато думали (Синявський детально описав свій майбутній арешт у «Фантастичних повістях»). Для цього покоління ГУЛАГ - факт «культури», про який дізнаєшся, ще не отримавши життєвого досвіду як такого. Старші прагнуть виголосити правду від імені жертв, молодші — захистити і наново створити своє власне «я». Для перших основним досвідом залишається табір і виживання в ньому. Другі мають величезний тюремний досвід: в'язниця передує табору, і їхні твори іноді народжуються з уявного світу темниці, про кий писав Віктор Бромберт. Так, Володимир Буковський, самотужки змагаючись з ізолятором, будує в уяві величезний укріплений замок з «крученими сходами, маленькими вежами і критими сходами». У дивовижній, бадьорій книзі Буковського «І повертається вітер...» (ця назва походить з книги Екклезіаста) знаходимо роздуми про те, якою маленькою виявляється людина в екстремальній ситуації, і цей досвід споріднює написане Буковським з «класичною» тюремною літературою: «Потрібно навчитися нічого навколо не бачити, не думати про дім, не чекати свободи. Треба робити так, щоб навколо вас точилося паралельне життя, яке ніби це зачіпає вас».

Обсяг статті не дозволяє більш-менш повно викласти історію лiтератури про ГУЛАГ. З нею межують твори першорядного значення, де табори описуються не безпосередньо, а за їхнім відображенням в суспільстві. Це «Реквієм» Ахматової, повість Л.К. Чуковської «Софія Петрівна», вражаючі розмови цих жінок в «Записках про Анну Ахматову», «Спогади» Н.Я. Мандельштам. Незайвим буде нагадати, що ці свідоцтва про страх та життя в страхові залишені жінками. Живильне середовище, «гумус» тоталітаризму - жах, царина страху, «велика зона» все, що (наразі) не є ГУЛАГом. В самому таборі Людина або безповоротно падає, або назавжди позбувається влади страху. Жінки, в яких режим відібрав чоловіків, братів та синів, боялися більше, проте вони і краще боролися зі страхом. «Мені одна людина у 38-му сказала, - пригадала Анна Андріївна. - «Ви безстрашні. Ви нічого не боїтеся». Я йому: «Та що ви! Я тільки те й роблю, що боюся». Дійсно, хіба можна було не боятися? Тебе заберуть і, перш ніж убити, примусять зраджувати інших». Ахматова додає: «Страх. В крові залишається страх. (...) Збереглися допити Жанни д'Арк. На третьому їй показали крізь вікно заздалегідь приготоване вогнище. І вона відреклася. На четвертому вона почала знову стверджувати своє. її запитали: чому ж вчора ви були згодні? - «Я злякалася вогню». Страх перестати бути самим собою, страх страху - ось той цемент, що скріплює тоталітарну будівлю. Разом із арештом приходить полегшення. Після арешту громадянин тоталітарної держави зазнає тюремного ув'язнення і, нарешті, стає представником «нації зеків». «Архіпелаг...» Солженіцина - спроба вичерпного опису цієї нації. Машина каральних органів намагається перетворити людину на субстанцію, якій можна надати будь-якої форми, - на м'ясо (не випадково на тюремному фургоні, що з'являється на останній сторінці роману «В колі першому», можна прочитати напис на кількох мовах: «Мясо. Viande. Fleisch. Meat»). Солженіцин створює гігантське полотно: на ньому зображено народження, розвиток, юридичний і географічний розквіт ГУЛАГу. Письменник діє подібно до антрополога, який вивчає недосліджену або загиблу цивілізацію. Бо історія ГУЛАГу - історія великого приховування, дисиміляції. Метафора архіпелагу пронизує твір від першої до останньої сторінки, від рожевоперстої Еос, богині ранкової зорі, до нескінченних ешелонів, шляхів, перехресть, пунктів призначення та пунктів відправлення цієї цивілізації рабства.

«Архіпелаг ГУЛАГ» - книга унікальна, ні з чим не зрівнянна. Вона поєднує в собі епічний розмах, розлютовану насмішку, колосальний обсяг інформації та класифікації з особистими моментами: спогадами автора, зізнаннями в слабкостях, розмовами з Іваном Денисовичем (його можна назвати провідником, Верґілієм Солженіцина-Данте). Уїдливість, запал, гнів автора звучать на тлі величезного хору голосів. Це голоси 227 свідків, що «співробітничали» з письменником, і голоси замордованих, сказати від імені яких - його священний обов'язок. Впродовж всієї оповіді автор з несамовитим натхненням накидається на деталі: про планету ГУЛАГ має бути відомо все. Ось (в переказі Л.К.Чуковської) враження Ахматової від знайомства із Солженіциним: «Сві-тло-но-сець! - сказала вона урочисто і по складах. - Свіжий, підтягнутий, молодий, щасливий. Ми й забули, що такі люди бувають. Очі, як самоцвіти. Суворий, чує, що говорить». Виваженість слова, неймовірна скупість усної та письмової мови — невід'ємні риси цього звернення до людської історії. Колосальний розмах дослідження не повинен втягувати нас у патетику: слова вивірені й тверді. Четверта, центральна частина книги, - «Душа та колючий дріт». «Безумовно, порівняно із в'язницею наш табір отруйний і шкідливий. Безумовно, не про душі наші думали, коли спучували Архіпелаг. Але все ж таки: невже в таборі нема надії встояти? І більше того: невже в таборі не можна возвеличитися душею?»

Зек має чисту совість. Він не піде на самогубство, у крайньому випадку може себе понівечити («простий розрахунок: пожертвувати частиною для порятунку цілого»). З першої миті він повинен затямити великі табірні заповіді: виживати (роблячи невеликі послуги тим, хто «багатший»), виконувати свою роботу (знаменита стіна, яку мурує Шухов), зберегти себе як особистість (не «стукати», не мати надії на санчастину, не вилизувати чужі миски): «...чиста совість, як гірське озеро, світиться у твоїх очах. І очі твої, очищені стражданням, безпомилково бачать будь-яку каламуть в інших очах». В підсумку, з точки зору Солженіцина, за тоталітарного режиму чистота і свобода знаходять собі притулок у таборі. Весь роман «В колі першому» побудовано на цьому оксюмороні: рабський стан «вільняшок» у «великій зоні» і розкріпаченість в'язнів шарашки. їх позбавлено обтяжливих ритуалів «великої зони», повільного ідеологічного задушування. «Зігнутою моєю, мало не підломленою спиною дано було мені винести з тюремних років цей досвід: як людина стає злою і як - доброю». Табір, місце нечуваної соціальної концентрації, оголює сутність людей краще, ніж це робить війна. Суперечка Солженіцина з Шаламовим, який вважав, що табір - школа розбещеності, не переривається протягом всієї книги. Пророчі інтонації чутно в голосі Солженіцина, який виголошує: «До якого «душевного лишаю» можна довести табірників свідомим нацьковуванням одне на одного!» Проте далі автор «Архіпелагу...» додає: «Як в природі ніде ніколи не відбувається процес окислення без відновлення (одне окислюється, а інше в той же самий час відновлюється), так і в таборі (та й повсюдно в житті) не відбувається розбещення без сходження».

Поруч із Солженіциним стоїть Євгенія Ґінзбурґ. Читач її захоплюючої книги «Крутий маршрут» разом із автором здійснює духовне сходження. Два роки Ґінзбурґ перебувала в ізоляторі і вижила лише завдяки тому, що вголос читала вірші; потім вона опинилася в таборі, де було ще страшніше («ці гуманоїди живуть фантастичним життям, в якому стерто всі межі дня і ночі»). Крізь все це вона прийшла до майже містичного сходження. Вона щойно виповзла з бараку, де відбувається огидна, непристойна оргія: «Наді мною розкинулося безкрає чорне небо, всіяне великими, яскравими, блискучими зірками. Я не плакала. Я молилася. Гаряче, відчайдушно. Господи, пошли мені хворобу, втрату пам'яті, нехай прийде забуття, нехай прийде смерть!» На очах у читача відбувається щось неймовірне - повільне воскресіння пейзажу, космосу, зірок. Завдяки зустрічі зі «святим лікарем» Антоном Вальтером героїня потрапляє до раю: «Я відчуваю, як в мені народжується почуття примирення, прийняття світу...». Якось літнього вечора, дивлячись на бухту Нагаєва, вони вигукують: «Та це ж прекрасно, як Неаполітанська затока!..»

Розмивання людини

«Вознесінням» протистоїть деградація. Автор відомих оповідань, де жахливе описується по-пушкінському точною мовою [знаменитий початок «Пікової дами»: «Грали в карти у кінногвардійця Нарумова» - стає першою фразою оповідання «На представку»: «Грали в карти у коногона Наумова». Вітальня перетворюється на барак, приятелі витонченого офіцера - на блатних, на кін поставлено светр (а в підсумку - життя) випадкового «фраєра»], Варлам Шаламов протиставляє спрямованому вгору «соборові» Солженіцина свої кошмарні «миттєві знімки», в яких з ідеальною точністю дотримано класицистичну єдність часу та місця. В результаті перед читачем опиняється всесвіт людської концентрації; логіка цього світу цілковито відрізняється від пересічної «людської комедії»: пани-блатярі, лікарі-кати, нормувальники, яких убивають вночі, доходяги, що накидаються на лушпиння. Лазня тут рівнозначна катастрофі, і зек опирається їй щосили, оскільки йому загрожує втрата останньої крихти власної особистості. За словами «наступного дня» відкривається есхатологічна перспектива, ніхто не сміє «розраховувати життя далі, ніж на день вперед». Спочатку в людині все всихає, потім застигає: «Мороз, той самий, що перетворював на кригу слину на льоту, добрався і до людської душі».

У таборі зберігається сором, проте і над ним панують закони розбещення: додаткова порція каші дає сили звести рахунки із життям; старий священик якось зберіг фотографію дочки, але вона офіційно зреклася батька, і його друг кине цей страшний документ у піч, аби нещасний міг, як і раніше, з любов'ю дивитись на фотокартку. «Найжахливіше, - пише Шаламов, - коли людина починає відчувати, що її власне життя назавжди перетворилося на суцільне «дно», коли вона видобуває моральні орієнтири зі свого табірного досвіду, коли до її життя застосовується мораль блатних (...) залишається вона людиною чи ні?»

В оповіданні «Перший зуб» (оповідачу вибивають зуб за те, що він хотів захистити «фраєра») - три варіанти розв'язки. Перший — оповідач зрозумів закон табірного життя; другий — його кривдник, злякавшись помсти, приходить до нього миритися; у третьому варіанті через кілька місяців після описуваних подій з'являється привид: «Молодий велетень зник. На його місці був сивий старий, який накульгував та харкав кров'ю. Він навіть не впізнав мене, і коли я взяв його за руку і покликав на ймення, він вирвався і пішов далі». Жоден з цих варіантів не можна назвати задовільним, але, підсумовує оповідач, «написав і можна забути». Потрійна розв'язка свідчить лише про те, що в таборі все з неймовірною швидкістю стає правдою.

Із вражаючим лаконізмом, використовуючи мінімум літературних прийомів, Шаламов показує оголення людської душі в таборі й ту кінцеву, катастрофічну тріщину, що прорізує розум і навіть уяву людини. Ніякого душевного «сходження» в таборі Шаламов не бачить. Його герой - людина-сміття, людина, яку розпиляли на шматки, як стовбур дерева, самотня людина, що стоїть перед людино-вовками. Шаламовський світ — іграшка в руках жорстокої дитини; цей світ втратив будь-який сенс і людяність, зберігши тільки декілька сліпучих кольорів спектра, немов полярні пейзажі.

У передмові до одного з видань Шаламова Синявський сам ставив собі запитання: чи можна, чи потрібно читати це до кінця? Важко. «Але ж як тоді жити, не прочитавши до кінця? Як зрадник?» Багатьом колишнім табірникам стає ніяково від шаламовської прози, вони звинувачують письменника у патологічних перебільшеннях. Проте чистота цих притч про принижену, пропащу людину - найкраще свідчення правдивості Шаламова: під його пером жанр новели пережив друге народження. Він ввів до новели особливе напружене очікування, яке ніколи досі не використовували: де припиниться дегуманізація гуманоїда? Де межа омертвіння? Притаманна новелі напруженість дії - це і є саме життя «у підвішеному стані», в щонайпрямішому та найнещаднішому його розумінні.

Мистецтво і розпад

У «Факультеті непотрібних речей» Юрій Домбровський пише про «трупну отруту»: зек також псує, розбещує і свого конвоїра, і увесь зовнішній світ: «Ці трупи — живі небіжчики, наділені диявольською хитрістю. Вони прикидаються живими і смердять смертю». Затиснута в лещата тривалих безперервних допитів, коли слідчі змінюють один одного, мордована людина бачить, що до неї з бездонних морських глибин підкрадається величезний краб — символ життя будь-якою ціною, життя безглуздого, випадково постав із товщі води. Зрада роздирає людину, згубне дихання смерті руйнує слідчих і охоронців. Але символічний краб ворушиться навіть в лещатах уявного, в душі людини.

Про світ табору і роботу уяви пише Синявський в «Голосі з хору». Затиснута в крихітний простір людина розгортає крила уяви: чим менша частка космосу відведена їй, тим реальніше відкривається космос в цілому. Життя в таборі («брежнєвському», «поблажливому») здається Синявському життям «на екрані», в безперервній виставі, тобто в ситуації мистецтва: вічне тло увімкненого радіо, постійне стеження за тобою, і така ж постійна робота уяви, щоб із дрібних крихт пейзажу і простору відтворити увесь простір, увесь космос. З точки зору Синявського, табір замінив родину, подорожі, театр. Табір - роздягнене догола людство, поставлене в ситуацію мистецтва і смерті: мистецтво, тому що смерть...

Мрія про європейську культуру пронизувала двадцяті роки. І Борис Пастернак, і Осип Мандельштам жили цією мрією, кожен на свій, суто індивідуальний лад. Два великих поети «ассирійської» епохи (вислів Н.Я. Мандельштам) говорять нам передовсім про пам'ять та її втрату. Про сенс і втрату сенсу.

В нищей памяти впервые

Чуешь вмятины слепые,

Медной полные воды, -

И идешь за ними следом,

Сам себе немил, неведом -

И слепой, и поводырь...

Цей вірш Мандельштама (написаний під час воронезького заслання в січні 1937 року, поміж двома арештами) - про втрату звуку і сенсу. На зміну колишній Європі, що по вінця була наповнена звуками, смислами, прийшла Європа сліпа, яка брела навпомацки. Що після Освенціма та Колими залишилося від вишуканої філософеми В'ячеслава Іванова? Що означає теза «ти є», за допомогою якої поет-мислитель пропонував у 1907 році подолати «кризу індивідуалізму»?

Шаламов, Домбровський доводять нам, що в тезі «ти є» немає ані дещиці смислу. Солженіцин, Євгенія Ґінзбурґ намагаються відтворити «ти є» на цілком інших засадах, на невимовному табірному братстві, зовсім не схожому на те братство, про яке писали естети початку сторіччя. На безжальний, убивчий відчай Шаламова Солженіцин переконано відповідає: «Душа твоя, досі суха, від страждання сочає. Хоча б не ближніх, по-християнськи, але близьких ти тепер навчаєшся любити».

По цей чи по той бік?

Багато хто з нас продовжує мислити, писати, жити по цей бік Освенціма та Колими. Чи можна звинувачувати сучасних прогресистів, які, дивлячись на світ очима вольтерівського персонажа Панглоса, стверджують: «Все на краще» — і мислять в категоріях світлого майбутнього? Чи, може, потрібно заціпеніти від «затемнення Бога», живцем поховати себе в домовині немислимого, неназваного?

Як ми бачили, ті, хто вижив у таборах, відповідають на ці запитання по-різному. їхня відповідь - передовсім урок сили та енергії. Подивившись 11 квітня 1975 року телевізійний виступ Солженіцина, Хорхе Семпрун занотував: «В цьому була величезна, жива істина Олександра Солженіцина». Глобальність, яскравість, очищуючий сміх - константи солженіцинської творчості. Все потрібно створювати заново. Попередні, старі цінності мертві.

Показовою є доля письменника Василя Ґроссмана. Йому не довелося зазнати таборів. Його душа «сочала» не від особистого страждання. Єврей за національністю, Ґроссман відчував себе насамперед «радянською людиною», жив у «легкому серпанку офіційної міфології». Ця постать цікавить нас з двох оглядів. По-перше, своїм «наверненням» через Освенцiм: Ґроссман всім серцем співчував жертвам нацистських концтаборів (в одному з них загинула його мати) і вважав Голокост поворотним пунктом в історії XX сторіччя. По-друге, він внутрішньо опирався тому, щоб зробити ще один крок до прозріння і пов'язати Треблінку та Колиму, тобто на самоті розмірковувати над тим, що спільного між двома концентраційними світами.

Сумніви охопили Ґроссмана ще тоді, коли він збирав свідчення про геноцид євреїв в Освенцімі й Треблінці. Спільно з Іллею Еренбургом та іншими радянськими літераторами Ґроссман створив «Чорну книгу» — величезну збірку документів про розправу нацистів над євреями на окупованих територіях СРСР. Книгу було надруковано, але за наказом Сталіна її пустили під ніж: єврейський народ не мав «виділятися». Роман «За праве діло», що з'явився 1952 року, епопея на взірець Толстого, був зустрінутий шквальним вогнем радянської критики, хоча назагал цілком відповідав «духу і лінії». Тоді ж Ґроссман задумав другу частину епопеї - «Життя і доля». Роман, завершений 1961 року, було вилучено органами КДБ, він побачив світ лише в 1980 році за межами СРСР через багато років після смерті автора.

Романові, який охоплює сотні людських доль, притаманна певна епічна важкість, Із єврейського гетто в окупованому Києві мати пише синові передсмертного листа: «Знаєш, Вітю, що я відчула, потрапивши за дріт? Я думала, що відчую жах. Але, уяви, в цьому загоні для тварин мені стало легше на душі. Не думай, не тому, що в мене рабська душа. Ні. Ні. Навколо мене були люди однієї долі...» ...Молода жінка піклується про чужого хлопчика під час транспортування ув'язнених до Освенціма, гріє та втішає його до останньої хвилини, до смертельного порогу лазні: «Завмер шурхіт кроків, зрідка лунали невиразні слова, стогін, зойки. Мова вже не служила людям, дія була безглуздою - вона спрямована до майбутнього, а в газовій камері майбутнього немає».

Ґроссман описує радянський табір, зображує портрети Гітлера і Сталіна, показує нам «острівець свободи» у сталінградському пеклі. Ще до Солженіцина Ґроссман описав табірний універсум разом з його ієрархією: «блатарі», «суки», «фраєри», «доходяги». Вже тоді він знав, як у Магадані зводять рахунки з життям: «У колимських болотах припиняють їсти, впродовж кількох днів п'ють воду і вмирають від гідроцефалії, водянки мозку». Центральний епізод книги — допит старого комуніста Мостовського, вчинений оберштурмбанфюрером СС Ліссом. Есесівець говорить від імені зла, але демонструє Мостовському солідарність двох систем: «Ми ваші смертельні вороги, так-так. Проте наша перемога - це ваша перемога. Розумієте? А якщо переможете ви, то ми і загинемо, і будемо жити у вашій перемозі». Він відкриває співрозмовнику, що Сталін і Гітлер були один для одного «хірургічними дзеркалами», злодійства одного надихали іншого. Мостовський відчуває, як перед ним розверзається прірва: Лісc має рацію... Ґроссман змальовує портрет фанатика-комуніста, «чистого» (як терористи початку століття), але який став катом. «Вони ненавиділи в ім'я любові». Урок водночас і жахливий, і дуже скромний. На думку Ґроссмана, потрібно перестати писати слово «Добро» з великої літери, слід повернути його до смиренної «безумної доброти», що діє навмання, ледь-ледь. Інша Доброта, «грізна, велика», принесла надто багато лиха...

Читачі цієї книги будуть, мабуть, засмучені монументальністю діагнозу і схвильовані наївністю цієї філософії порятунку. Особливо захоплює її сміливість, що йде всупереч досвіду терору, на який XX сторіччя було вельми щедрим. При зіткненні з цим досвідом залишається найчастіше лише два виходи: невідання або розгнузданість фантазії. Жилу садизму і безумства можна розробляти із надміром і навіть з безсоромністю. Але найкраще повернутися до лаконізму, густоти «Одного дня Івана Денисовича». Крізь сірість та механічність цього дня, прожитого за велінням страхітливої концентраційної системи, Солженіцин з неймовірною геніальністю зумів побачити нову істоту, яка адаптувалася до табірного топосу і при цьому залишилася аж до непристойності людською: «О п'ятій ранку, як завжди, пробило підйом - молотком об рейку біля штабного барака». Ця проста, безбарвна фраза була пострілом стартового пістолета для всієї російської літератури, яка спробувала розповісти про те, що таке табір.

По той чи по цей бік... Яку частину себе ми змушені присвятити роздумам про це? Чи варто, як Олександр Зинов'єв, стверджувати, що увесь простір, обжитий людиною, вже є тоталітарним? Чи потрібно слідом за польським режисером Єжи Ґротовським одягати в табірні одежі акторів, що грають у вишуканих п'єсах початку століття? Чи варто згущувати галюцинації аж до відрази, як це робить Юз Алешковський? Мовчати разом з Мандельштамом чи сміятися разом з Елі Візелем?

Солженіцина та Ґроссмана, які писали кожний своє, не відаючи про праці іншого, розділяє багато чого, заледве чи не все (один - зек, другий - «радянський письменник»; один - єврей, другий - православний, а за духом майже старообрядець). При цьому вони сходяться в деяких точках, і це прекрасно, це вражає. Обидва шукали порятунку в понятті «народ». Обидва впевнилися, що це неможливо: людина міцніша за народ. Або, радше, єдиний справжній «народ» виникає з горнила смерті: народ Освенціма, народ Колими. І того, й іншого мучить свідомість провини: ми змовчали, не розгледіли Зла під вбранням утопії, потрапили в його тенета. Для обидвох причина зла - необхідність служити поганій вітчизні, обидва розмірковують над сучасною версією античного та середньовічного тирановбивства. Гроссман бачить один вихід -відродження «безглуздої, жалюгідної доброти», приватної, випадкової... Солженіцин закликає до особистої жертви, до «розпрямлення» душі. А в остоточному підсумку, їх обидвох споріднює спадок Біблії, біблійне коріння. І в цьому вони одностайні з Елі Візелем, який не перестає роздумувати над книгою Йова. Можливо, тільки великі пророки Ізраїлю допоможуть зрозуміти депортацію людини за межі людського, в чому й полягає досвід таборів.

Досвід істини

І ось неймовірне сталося: в СРСР вийшли «Життя і доля», «Архіпелаг ГУЛАГ». Порівняння двох тоталітарних систем, ще недавно блюзнірське, стало ходовим, буденним. В липні 1989 року в Москві відбувся «фестиваль» тоталітарного кіно, де демонструвалися фільми, створені на замовлення Гітлера, Сталіна, Муссоліні.

За декілька місяців і СРСР пережив період стрімкої відлиги: догми танули, правда п'янила. В Росії, на відміну від Заходу, люди твердо переконані: існує історична істина, яку довго приховували; тих, хто намагався донести її до людей, мордували, катували, а тепер відбувається процес її встановлення. Величезні брили історичних документів потрібно відкривати і осмислювати по-новому.

Не намагаючись відтворити тут повної картини того, як це відбувалося, нагадаю деякі віхи. Спочатку було надруковано цілу низку найвизначніших літературних свідчень про ГУЛАГ і табірну індустрію, про смерть, про страх, що панував у «великій зоні». Природним завершенням цього етапу стало видання «Архіпелагу ГУЛАГ».

Питання про відповідальність за терор та мільйони жертв, про те, що практично кожен погоджувався із панівною системою, знову і знову постає з жахливою невідступністю. Ці питання ще довго будуть отруювати моральний клімат в Росії. Товариство «Меморіал» веде копітку роботу зі збору та систематизації відомостей про жертви тоталітарного режиму — і для того, щоб звести пам'ятник загиблим, і для того, щоб зробити офіційний висновок, подібний до виробленого єрусалимським Інститутом Голокосту. Поет Андрій Вознесенський запропонував такий проект пам'ятника: щосекунди світляні літери складаються в ім'я чергової жертви. Один оберт цього колосального мартиролога заледве вміщується у 365 днів... В Магадані, який так довго був брамою крижаного гулагівського пекла, відкрито музей, де виставлено роботи художників, які пройшли через колимські табори. Журнал «На севере дальнем» опублікував оповідання про дивовижну долю художника В.І. Шухаєва, надзвичайно тонкого стиліста, автора розкішних ілюстрацій до книг, що виходили в Парижі у 1920-ті роки. 1934 року він повернувся до Росії, у 1937-му його було заарештовано й засуджено до восьми років таборів. Вижив Шухаєв завдяки декораціям, які малював для магаданського театру (справжнього кріпацького театру, цілком в дусі XVIII сторіччя). Ескізи цих декорацій були знайдені зовсім випадково і нині експонуються в музеї Магадану.

В Росії з'явилося багато з того, що писалося «в стіл», виходило у самвидаві або на Заході, а отже, настав час інтерпретацій. Викриття нечуваних злочинів режиму поставило Росію перед питанням, якого не змогла вирішити Німеччина, хоча деякі німецькі мислителі дійшли думки, що у виняткових обставинах «необхідно бажати поразки власному народові». Але страхіття геноциду було повалено разом із нацизмом, Росія ж не знала подібного перелому: після хрущовської «відлиги» розпочався новий виток «заморожування». Хоча всіх досягнень «відлиги» перекреслити не вдалося, новий період мовчання змертвив душі більшості людей. Горбачовська «революція згори» розчистила шлях до повної свободи у викритті сталінізму. Проте існує також і ностальгія за величчю і чистотою сталінських часів. Інтелігентами теж не чуже це відчуття. Олександр Зинов'єв не пропускає жодної нагоди для публічного вихваляння «блискучого» періоду радянської історії, загальний підсумок якого він вважає позитивним. Для простих і не дуже простих серцем сталінізм, відступаючи чимраз далі в минуле і перетворюючись на легенду, стає дедалі привабливішим як час, сповнений глибинного історичного значення.

Публікація повісті Василя Ґроссмана «Все тече» стала початком руйнування останнього табу — святості Леніна. Відкрився шлях для роздумів над органічним зв'язком між гуманізмом і дегуманізацією, соціалізмом і бездумним потягом до уніфікації людей -над тим, що Бердяєв, із притаманним йому уподобанням до відточених формул, назвав «новим Середньовіччям». Озброєне «державним терором» небувалого досі розмаху, це нове Середньовіччя духовно стерилізувало рід людський, пророщуючи в душах зерна зла.

Назвати те, що неможливо назвати?

З іншого боку, і на Заході історія осмислення нацизму далека від завершення. Фільм Клода Ланцмана «Шоах» - важливий етап цієї історії. І тому, що в ньому описується психологічний опір викриттю зла, і тому, що після виходу картини пролунали заклики заборонити її. А втім, власне канва цієї дванадцятигодинної стрічки, що складається подекуди із нестерпних свідчень, не завжди є прийнятною: показуючи звичайний антисемітизм польського села, режисер іде шляхом найменшого опору, позаяк забуває про страхітливий культурний геноцид поляків, здійснений німцями за початкової підтримки радянських каральних органів. Процес шефа ліонського гестапо Клауса Барб'є, повідомлення із залу суду, палаючі обуренням репортажі Елі Візеля (він сидів навпроти байдужого спокійного ката, який невдовзі й зовсім відмовився бути присутнім на судовому розгляді), безглуздий спектакль, влаштований адвокатом звинувачуваного паном Вержесом, - все це сприяло театралізації геноциду.

Чи потрібно говорити про зяючі безодні нелюдськості - Освенцім та Колиму? Якщо так, то вони стануть об'єктами інформаційного попиту. Чи, може, варто мовчати і ризикувати тим, що цю тему перехоплять любителі переглядати історію, які тужать за «сильною рукою» і загальною уніфікацією? Історія освенцімського монастиря, що промайнула на сторінках газет і в програмах новин влітку 1989 року — промовистий доказ того, що ми зайшли в глухий кут. Здавалося б, що може бути природнішим за возвеличення Освенціма, місця безчестя і приниження, перетворення його на острівець безперервної молитви? Однак навіть на нерішуче запропонований проект такого монастиря обрушився гнів євреїв -колишніх в'язнів Освенціма, та й не лише їх. Для цих людей нестерпною є думка про те, щоб над місцем катувань і страт звучали молитви. «У місця мерзоти, за словами пророка Єремії, не повинно бути імені», - пише історик Поль Віаллане. Інші запитують себе: «Як повернути до Освенціма тишу?» або вбачають у відкритті монастиря «повернення до зневаги».

Отже, збірка свідчень про нелюдськість збагачується, документи іноді суперечать один одному, і кожне покоління буде заново відкривати цю книгу. Кров та вбивства — постійний елемент людської історії. Це «звичайна» кров, якщо можна так висловитися. Ще більш страшнішим та згубним є «звичайний фашизм», про який знято відомий фільм Михайла Ромма і відносно недавню австрійську стрічку «Прощавай, Берлін».

Що сказати про те, про що не можна говорити? Нам видається вартою уваги скромна і, водночас, приголомшлива відповідь мистця на це надзвичайно складне і фундаментальне запитання. Я маю на увазі Антона Зорана Мусича. Він народився 1909 року в Словенії, що входила натоді до складу Австро-Угорщини, 1944 року у Венеції він був заарештований гестапо та ув'язнений в Дахау. В табірній лікарні, серед помираючих, сам ледве живий, він примудрився роздобути папір і потай почав малювати. Його малюнки зберігаються в Художньому музеї Базеля, 1988 року вони виставлялися у паризькому Центрі Помпіду. В темному кутку барака, легкими лініями сепії художник вершив суд, рятував навколишніх. Це були люди-речі, люди-покидьки, яких не міг би вберегти від розкладу жоден інший бальзамувальник. «Здалеку, -пише Мусич, - вони поставали переді мною ніби острівці білого снігу, ніби срібні відблиски на засніжених верхів'ях гір, ніби політ зграї чайок над лагуною на тлі величезної, чорної грозової хмари. Яка трагічна витонченість в цих тендітних тілах! Яка точність в деталях: руки, тонкі пальці, ступні ніг, вуста, розтулені в останній спробі вдихнути ще трохи повітря. І кістки, обтягнуті білою, з ледь синюватим відтінком шкірою. І нав'язлива, невідступна думка про те, щоб не зрадити ці змарнілі форми, зуміти відновити їх такими ж дорогоцінними, прирівняними до чогось головного і вічного,

якими побачили їх мої очі». Покидьки людських тіл, над яким панує величезний «капо»^[*3], який, імовірно, викреслює їх зі списку одного за одним, - образ нелюдського. 1971 року Мусич вперше повернувся до цієї теми у сангінах жахливої серії «Ми не останні»: ледве окреслені силуети оголених тіл, величезні голови, роти, що видавлюють із себе беззвучний, нестерпний, нечутний зойк - зойк Освенціма.

¹ «Шильон! Твоя тюрьма - святыня. // Пол гранитный - Алтарь... (пер. на рос. Г.Шенгелі).

² Пер. В.Жуковського.

³ «Капо» (від нім. Kamerad Polizei) - в нацистських концтаборах наглядач зпоміж ув'язнених.

К началу...