Georges Nivat

У «Березні Сімнадцятого» (розділ 612) один із героїв Солженіцина виголошує: «Перемога нашої революції - це і є перемога того, що не вміла захистити церква. Давно вже помічено, що у формальному безвір'ї російської інтелігенції більше істинного релігійного пафосу, більше, якщо хочете, літургійної святості, ніж в усій нашій казенній знеособленій церковності!»

Я хотів би, виходячи із цього міркування та вибудовуючи інші у певному напрямку, спробувати висвітлити релігійні риси російського атеїзму. Для російського атеїста невір'я і є вірою, причому більш дієвою та релігійною (в етимологічному сенсі цього слова від латинського «religo», тобто пов'язую, сплітаю), ніж віра в Бога. Вже в «Минулому та думах» («Былое и думы») Герцен, змальовуючи портрет свого кузена, «хіміка», протиставляє його «релігійний» атеїзм «поверхневому», зі страхом навпіл вольтер'янству наших батьків». «Хімік» вважає Жоффруа Сент-Ілера містиком, гадає, що людина такою ж малою мірою, як і звір, відповідає за добро та зло; він певен, що «усі діла людські залежать просто під нервів та від хімічного складу».

Найбільш вражаючі приклади «атеїстичної віри» дало, однак, наступне покоління. В романі «Ідіот» Рогожин запитує князя Мишкіна: «Л що, правда (ти ж за кордоном жив), - мені от один сп'яну говорив, що у нас, в Росії, більше, ніж в усіх землях, таких, що в Бога не вірують? «Нам, каже, у цьому легше, ніж їм, тому що ми далі за них пішли»...»

Численні спостерігачі намагалися осмислити цю російську манеру «далі за інших іти» - і шляхом віри в Бога, і дорогою войовничого атеїзму.

«Я так розумію, що віра є здатністю духу. Вона все одно, що талант: із нею треба народитися. Наскільки я можу судити по собі, по тих людях, яких бачив на своєму віку, зі всього того, що коїлося навколо, ця здатність притаманна російським людям найвищою мірою. Російське життя являє собою безперервну низку вірувань та заперечень, а невір'я і заперечення, воно ще, якщо хочете знати, і не нюхало. Якщо російська людина не вірить в Бога, то це означає, що вона вірить у щось інше» (А.П.Чехов. «На путі»). Ліхарєв, що промовляє ці приголомшливі слова, свого часу був войовничим атеїстом: «Я вам про себе скажу. В мою душу природа вклала надзвичайну здатність вірити. Півжиття я належав, не до ночі кажучи, до штату атеїстів та нігілістів, та не було в моєму житті жодної години, коли б я не вірував».

В.Г. Короленко охрестив цього чеховського героя «Рудіним у нових одежах». В ньому наочно відобразилося містичне прагнення російської інтелігенції 1860-х років до науки. «Коли ви починаєте вивчати якусь науку, то вас, перш за все, вражає її початок. Я вам скажу, нема нічого більш захоплюючого та грандіозного, ніщо так не приголомшує і не захоплює людський дух, як початок якої-небудь науки. Від перших п'яти-шести лекцій вас уже окрилюють найясніші надії, ви вже здаєтеся собі хазяїном істини. Я віддався наукам безоглядно, пристрасно, немов коханій жінці. Я був їхнім рабом і, окрім них, не хотів знати ніякого іншого сонця».

Ліхарєв описує своє входження до науки так, як зазвичай говорять про прихід до віри. Він стає рабом цієї нової віри. Його ілюзії руйнуються лише в той момент, коли він розуміє, що наука нескінченна, - а йому хотілося б чогось більш зримого. Вивчаючи зоологію, він довідався, що існує тридцять п'ять тисяч видів комах, проте дізнавшись про тридцять п'ять тисяч перший, він втратив віру в зоологію, став нігілістом, а потім почав мандрувати Росією - і це стало для нього одкровенням. «Потім, коли, вештаючись по Росії, я спробував російського життя, я перетворився на запеклого прибічника цього життя. Я любив російський народ до болю, любив і вірив у його бога, у його мову, творчість». Нові вірування Ліхарєва дедалі частіше змінюють одне одного: слов'янофільство (в цей період він надокучає Аксакову листами), заперечення власності, непротивлення злу...

Ніхто краще не охарактеризував віруючу російську душу, ніж цей дивовижний чеховський герой: атеїзм, нігілізм, анархізм, заперечення власності, російський народ - все це іпостасі його віри. Але якої віри! Безперечно, вірує він не на німецький лад! «Адже я (...) вірив не як німецький доктор філософії, не цирліх-манірліх, не в пустелі я жив, а кожна моя віра гнула мене в дугу, рвала на шматки моє тіло».

Розповідаючи про своє життя, Ліхарєв впадає у справжнісінький транс від докорів сумління. Він зробив нещасними усіх своїх близьких і ненавидів там, де мусив любити. «Зраджував я тисячу разів. Сьогодні я вірую, падаю ниць, а завтра, вже як боягуз, втікаю від сьогоднішніх моїх богів (...)» Ця розмова в часі вечірньої негоди на заїжджому дворі, коли на співрозмовників здивовано та неприязно дивиться маленька донька Ліхарєва, відкриває нам тип людини релігійної, пристрасна віра якої може обирати різні об'єкти для поклоніння: перш за все, це наука і Бог.

***

Покоління російських радикалів, одним з останніх уламків якого є Ліхарєв, мало за взірець Рахметова. Однак Рахметов -не просто фанатик, але фанатик релігійного складу. В герої Чернишевського можна помітити риси, явно запозичені у великих подвижників перших років християнства, хоча непорушною силою своєї могутньої натури Рахметов завдячує татарським предкам. Роман, як відомо, було присвячено «новим людям»: Чернишевський, колишній семінарист, безумовно взяв цей термін у апостола Павла. Рахметов - «особлива людина»; таких, як він, лише восьмеро. Він належить до старовинного дворянського роду татарського походження, він обійшов Русь подібно до билинних богатирів і простудіював 5-у книгу творів Ньютона (тлумачення Апокаліпсиса), він вивчає есхатологічні вчення (саме цим займатиметься незабаром і терорист Дудкін, герой Андрія Бєлого). Крім того, йому «спало на думку, що слід придбати фізичне багатство», працював разом із волзькими бурлаками та прославився в народі надзвичайною силою і шляхетністю. Рахметов не витрачає жодної хвилини на другорядні справи та нецікавих людей. Перше його прізвисько (Нікітушка Ломов) відсилає до билин; друге (Ригорист) прямо вказує на аскетизм: більше трьох діб поспіль він читає, не стуляючи очей; спить на цвяхах. Приятелі жахаються, дивлячись на його зранену спину та закривавлену білизну, на що Рахметов відповідає: «Проба. Треба. Неправдоподібно, звичайно; однак, про всяк випадок потрібно. Бачу, можу». Як тут не згадати про муки, яких зазнали святий Лаврентій і свята Віра, що були спалені живцем на залізних ґратах?

«Невидимий» для другорядних людей, герой роману «Що робити?», займається умертвінням власної плоті, несе людям повчальну звістку, окреслену, щоправда, не зовсім чітко. За Євангелієм від Луки, народ запитував Івана-Хрестителя: «Що ж нам робити?». Пророк промовляв: «Роде зміїний, - хто навчив вас тікати від гніву будучого? Отож, учиніть гідний плід покаяння. (...) Бо кажу вам, що Бог із каміння цього може підняти дітей Авраамових. Бо вже он до коріння дерев і сокира прикладена...» І тоді звучить запитання: «Що ж нам робити?» Похмура атмосфера очікування грізного Суду пронизує увесь виховний роман російського атеїзму

Книга наповнена релігійними алюзіями. Кірсанов вивчає французьку мову, цілий тиждень читаючи «Євангеліє в женевському перекладі», тобто Біблію Оліветана (1535 рік), текст якої був звірений та виправлений Кальвіном. Як стверджує Ірина Паперно,автор видатного дослідження про Чернишевського та культуру його масу, він все своє життя не розлучався з Біблією.

В чернетках роману, вперше опублікованих 1975 року, є кілька варіантів другого сну Віри Павлівни, атеїстичної вправи на євангельську тему: «якщо зерно, упавши в землю, не помре...». Зерно помирає і відроджується лише в «реальному» багні, що перетворюється рухом води та працею. Дурне, гниле, неплодюче багно назване «фантастичним» (читай - релігійним). Втім, відразу після цього Кірсанов, син дячка, пропонує своїй «сестрі» Вірі «висповідатися». Другий сон героїні подає варіанти образів зерна, ниви та сівача, таких важливих для євангельської притчі. Протиставляючи їй ідею дренажу заболочених полів, Кірсанов вступає в полеміку з релігійним міфом перетворення як «другого народження» через труди Прометея. Перший сон Віри Павлівни також зачіпає евангельську тему. Героїню, розбиту паралічем, замкнено в сирому, темному підвалі. До стражденної приходить таємнича «сестра», торкається її руки і промовляє: «Вставай-но». Бракує тільки слів: «Візьми постіль свою і йди», щоб перед читачами з'явився відповідний епізод із Євангелія. Та, що звільняє, не відкриває Вірі свого справжнього імені (Революція), але говорить: «Ти мене напікай любов'ю до людей». У фіналі книги перед героїнею проходять різні втілення божества в жіночій подобі, і остання богиня каже, що її звати «Непорочною», як Богородицю.

Отже, роман «Що робити?» став «євангелієм нової віри», неофіти якої озброїлися сакральним текстом: в ньому «царство Боже» перетворилося на фаланстер, на майстерню нових людей.

***

Таким чином, наука сприймалася як релігійна віра, яка, у свою чергу, накладалася на вельми важливий міф про «могутню творчу волю», про друге створення світу — специфічно російське. Ольга Форш в романі «Божевільний корабель» проголошує: «Ознаки інтелігента: думка без об'єкта, воля до звершення без «в ім'я». Родоначальником революційного буття, згербаризованим в «Романі підсумків» як чиста воля - є Петро». Дійсно, культ Петра І видається настільки гіпертрофованим, що набуває релігійних рис. Пушкін у вступі до «Мідного вершника» уподібнює Петра Творцеві; Достоєвський пише про нього полум'яно і пристрасно; Бердяєв називає його батьком російського максималізму. Фанатична воля до виконання - втім, незрозуміло чого - є відмітною ознакою російського визвольного руху, який запозичує «єговістський» культ волі та настійливості.

В основі цього культу лежить думка про те, що блискавичні зміни, раптові перетворення можливі не лише для людей, а й для цілих народів. До еволюційної теорії Дарвіна в Росії ставилися з пієтетом, дуже близьким до релігійного поклоніння. З одного боку, вчення Дарвіна мало антихристиянський характер, з іншого - його можна було інтерпретувати у термінах волюнтаризму, про що англійський біолог не мав і гадки. Культ Дарвіна (який, до речі, до кінця своїх днів залишався деїстом) — батька еволюційної теорії -був доведений до логічної межі Трохимом Лисенком та його учнями у фанатичній релігії насильницького творення. «День другий», роман Іллі Еренбурґа, присвячений п'ятирічці, також може розглядатися під знаком нового створення світу, нового генезису.

М.К. Михайловський, невтомний публіцист та проповідник популізму, якраз і є прикладом такої релігійної деформації дарвінізму. Для нього «війна всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes) тільки підсилює категоричний імператив Канта. Теорії Гоббса, Дарвіна, апокаліптичне сприйняття цієї тотальної війни, що не переривається ані на хвилину, потребують віднайти противагу мільярдам смертей, які трапляються щомиті. Такою противагою виявляється орден людей, що мислять критично, добровільно підкоряються категоричному імперативові й творять нову природу. Милий серцю Михайловського «профан» перетворює науку на соціальну віру. Михайловський звинувачує ідеалістів (називаючи їх «ексцентриками», бо вони зміщують центр ваги думки та реальності) у тому, що вони фактично заохочують «страшні спустошення, які творяться на землі». У «Записках профана» Михайловський, частково вступаючи в суперечність із самим собою, відстоює чесноти брехні-віри, оскільки вона створює людину. Він опирається на приклад Лютера, який зміг зрозуміти своє сторіччя тільки тому, що був тисячами ниток пов'язаний із часом та народом, але вважав, що мислить і працює тільки для самого себе, тобто ним керувала власна внутрішня віра. Таку віру-ілюшо було розвинуто до найвищої міри російськими радикалами та революціонерами. її називали «волею», «обов'язком». Вона запозичила релігійні терміни та поняття, в тому числі «подвиг» (духовне «роблення»), «подвижник» (аскет).

Втім, в ряді статей збірки «Віхи» автори намагаються спростувати це уподібнення атеїстичного подвижництва християнському. С.М. Булгаков пише: «Набагато витонченіша та спокусливіша інша, не менш святотатська брехня, яка у різних формах почала повторюватися особливо часто останнім часом, - твердженнй, що інтелігентський максималізм та революційність, основою якиіх є, як ми бачили, атеїзм, по суті, відрізняється від християнства тильки релігійною неусвідомлюваністю. Достатньо лише ім'я Ма-ркса або Михайловського замінити іменем Христа, а «Капітал» Евангелієм або, ще краще, Апокаліпсисом (для зручності його цитування), або можна навіть нічого не змінювати, а треба тільки пидсилити її революційність і продовжити інтеліґентську револю-цію, і тоді з неї народиться нова релігійна свідомість (начебто в історії не було прикладу достатньо тривалої інтелігентської революції із виявленням усіх її духовних потенцій, а саме - Великої французької революції)».

Булгаков пише про «інтелігентську підробку під християнство» і намагається рішуче відокремити революційний героїзм та християнське подвижництво. Але даремно: вся апологетична література, присвячена російській революції, переконує в тому, наскільки міцно поняття атеїстичного подвигу вкорінилося в російській свідомості. Практично того ж року Ленін у статті «Соціалізм та релігія» повстає - але з діаметрально протилежної точки зору - проти змішування релігії та виявів атеїзму.

С. Степняк-Кравчинський свідчив: «Атеїзм перетворився на своєрідну релігію, і ревнителі цієї нової віри розійшлися, як проповідники, всіма шляхами та дорогами, розшукуючи всюди душу живу, аби врятувати її від християнської скверни» («Підпільна Росія»). В одному зі своїх найбільш вдалих оповідань Борис Зайцев зображує Кимку, - чоловіка неотесаного, грубого, навіть богохульного, який проте підкупляє своєю щирістю, - одним з тих «убогих духом», котрих стосуються слова Христа в заповіді блаженства. Але Кимка не атеїст, а безбожник, що не має відношення до філософії: йдеться про близькі стосунки російської людини (навіть якщо вона іноді блюзнірствує) з Богом, про довіру. Туї важко не згадати слів старої няні Марини з чеховської п'єси «Дядя Ваня»: «Всі ми у Бога нахлібники».

***

Історія російського атеїзму принципово відрізняється від історії атеїзму на Заході: в Росії не було ані Відродження, ані справжнього Просвітництва, подібного до європейського. Просвітництво прийшло в Росію ззовні і багато в чому запозичувалось поверхнево. На Заході гуманізм виникає разом із лібертінажем: мольєрівський Дон Жуан, якому не вдалося примусити жебрака спаплюжити ім'я Господнє', все ж таки дає йому обіцяного золотого «в ім'я людяності». Оскільки цього етапу лібертінажу в Росії бракувало, атеїзм набуває тут фанатичних та релігійних форм. Значну роль в цьому відіграла і близькість офіційного православ'я до самодержавного правління. Інша тенденція російського духовного життя, що походить з Новгорода (за визначенням Г.П. Федотова, «республіки святої Софії»), не могла перемогти в Росії, і саме тому атеїзм став складовою частиною боротьби із самодержавством.

«Російський Бог» Достоєвського й Тютчева також вплинув -під супротивного - на формування типового російського атеїста. Відомий іронічний афоризм Тютчева: «Посада російського Бога — цс не синекура». Месіанські уявлення, що виникли та розвинулися в лоні ідеї російського Бога, виплекали свою протилежність -російський атеїзм. Ідею «російського месіанства навпаки» супроводжувала надзвичайна ненависть до святої, віруючої, смиренної та світлої Росії. Смердяков у романі «Брати Карамазови» виголошує: «Я всю Росію ненавиджу», — і накладає на себе руки, як Юда після спроби повернути старійшинам тридцять срібняків.

Саме Достоєвський спадає на думку, коли розмірковуєш про подвійний лик російського месіанізму: боголюбний, з одного боку, і богоненависницький — з іншого. Знаменитий епізод з молодою людиною, що, заклавшись із приятелем, стріляє в Бога (в святі дари) на задвірках городу («Щоденник письменника» за 1873 рік, «Улас»), неодноразово відобразився у творчості Достоєвського. Великий грішник хоче скоїти злочин, кинувши Богові останній виклик. «Втрата всякої міри» оволодіває таким героєм раптово і веде його до бунту. «Це потреба перебрати міру, потреба у відчутті, коли, дійшовши до прірви, завмираєш, звісившись в неї до половини та зазираючи у самісіньку безодню, і - в окремих, та далеко не поодиноких, випадках - кидаєшся в неї, мов ошалілий, сторчголов. Це потреба незгоди іноді в такій людині, яка ніколи не знає незгоди і благоговіє...»

Мотив «боговбивства», що проходить через усю творчість Достоєвського, відбиває наднапружений стан думок російського соціуму: стосунки людини з Богом пронизані такою пристрастю, що перехід від любові до ненависті - справа однієї миті. «Бог - це страждання, що має в основі страх смерті», - стверджує Кирилов, «достоєвський» безбожник, який найбільше думає та розмірковує з-поміж інших. Кардинал Анрі де Любак коментує цей пасаж таким чином: «Тут граничний атеїзм межує та зливається зі святістю» . Святий атеїст, безумовно, - один з центральних персонажів Достоєвського, так само як і його двійник - блазень, що надокучливо шукає приниження. У записних книжках Достоєвського про Кирилова говориться: «Від горили до неіснування Бога і від неіснування Бога до горили». Віра боговбивці Кирилова, яка хоч і перевернута з ніг на голову, проте не втрачає релігійного забарвлення, підкреслюється безліччю деталей. Так, старець Тихон в мирському житті мав прізвище Кирилов; Кирилов розповідає про свого старшого брата, який рано помер - подібну розповідь старця Зосими про його старшого брата Маркела записує Альоша («Брати Карамазови»). У кінцевому підсумку, Кирилов, можливо, всього лиш виконує обіцянку Апокаліпсису: «...і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося». (21, - 4).

Власне, становище Божого сироти, а зовсім не атеїста, стає причиною люті «великих грішників» Достоєвського. Сирітство переживається як гранична мука, якої не можна витерпіти, саме через неї люди утворюють жорстокі натовпи, про які мріють Іван Карамазов та його Великий Інквізитор (хоча Іван і не розуміє, як можна любити ближнього), Версилов, що чекає на золоту добу, Верховенський, що розмірковує про диктатуру покидьків. Біля труни своєї першої дружини Марії Дмитрівни Достоєвський ставив перед собою питання про втрату любові, яка пов'язує дві людські істоти, про егоїзм, що розділяє людей.

Достоєвський продовжував роздуми над проблемою, порушеною в книзі Макса Штірнера «Єдиний та його надбання» (1845 рік; в Росії цю книгу було заборонено), котра спантеличила російське суспільство. В своїй відповіді Штірнеру Хом'яков назвав його погляди дикою, антихристиянською теорією. На думку німецького філософа, людина, для того щоб стати хазяїном самому собі, повинна визнати себе єдиною («Тисячоліття культури затьмарили вам усвідомлення того, хто ви такий»). «Щоб індивідуум був для самого себе всією світовою історією, в іншому випадку залишиться його власністю, - це виходить за межі християнського розуміння», - писав Хом'яков. Каторжани ненавидять Раскольникова як безбожника: «Ти в Бога не віриш! Убити тебе треба!»

Слова мандрівного жебрака Макара, названого батька Підлітка (в дужках нагадаю, що мужика Марея із однойменного оповідання можна вважати «літературним» названим батьком самого Достоєвського), наповнені простотою: «Жити без Бога-одна лиш мука. (...) Та й що в тому: неможливо й бути людині, щоб не поклонитися; не терпить себе така людина; та й жодна інша людина. І Бога не прийме, так ідолу вклонятиметься - дерев'яному, чи то золотому, чи то уявному». Безбожниками швидко оволодіває сенекіанське libido moriendi (бажання загибелі).

Ненависть до себе, до свого тіла, пошуки неможливого ідеального суспільства, що існує без Бога, породжує «достоєвську» поетику терору і, можливо, сам терор, який заворожував європейських мислителів, аж до Камю включно. Толстой проймався до російського терориста дивним заздрісним почуттям. У робочих варіантах «Воскресіння» ця неприязнь проступає більш виразно, ніж в остаточному тексті. Терористи створюють аскетичну чернечу спільноту без монастиря. Тілесні бажання повністю сублімовані в цих людей у відданість справі. Толстой примушує князя Нехлюдова довго блукати довкола спілки атеїстів-революціонерів.

Давно помічено, що сцена в акушерки Вержинської («Біси») нагадує непристойну пародію на Таємну вечерю, останню трапезу Христа. В кожного учня Нечаєва-Верховенського є свій прототип, в тому числі в Еркеля і, особливо, у Толкаченка. Образ Толкаченка навіяний Достоєвському виступом адвоката на нечаєвському процесі. Один із найближчих сподвижників Нечаєва Прижов поставав у цій промові добряком, із серцем чистим і простим, немов у дитини, фантазером, який любив «штовхатися серед народу без усякої заздалегідь наміченої думки». Нечаєв доручив Прижову відшуковувати та вербувати нових членів групи серед повій та злочинців. Прижов - це один з радикальних атеїстів, які представляли максималістську, знавіснілу Росію, описану в «Бісах». Мені хотілося б детальніше зупинитися на постаті Прижова-Толкаченка, оскільки він був одним з найпомітніших представників російських атеїстів, полум'яним борцем проти православ'я, автором роботи «Піп та чернець як найперші вороги культури» -і, водночас, він був сповненим апостольського горіння захисником народу, сектантів, знедолених; він був людиною фанатично відданою науці; при всьому тому Прижов був настільки наївним та незахищеним перед натиском життя, що неодноразово робив спроби самогубства (одного разу намагався втопитися у Патріарших ставках). Праці Прижова «Жебраки на Святій Русі», «Історія шинків у Росії в зв'язку з історією російського народу», дослідження про навіжених та юродивих у Христі - результат його мандрівок Московською, Володимирською та Тверською губерніями (нагадаємо, що дія «Бісів» розгортається у Твері).

Ось що Прижов розповідає про задум своєї книги, присвяченої навіженим та юродивим: «З однієї статті, вміщеної у газеті Павлова, утворилася брошура «Житіє Івана Яковича» (...), котра допомогла мені відкрити цілий світ нечуваного фанатизму, невігластва та розпусти, яких не знайдеш навіть у дикунів, і все це на лоні московського православ'я. Я й раніше знав багато дечого, але тепер жахнувся, і щоб остаточно дослідити цей світ, я одягнувся в лахміття, і з торбою, з цілою ордою брехунів (штук 150), і в тому числі дівчаток, заманених брехунами для продажу, пішов у похід по монастирях. Тут було найжорстокіше пияцтво, богохульство, неприкрита торгівля цнотами, фанатичні рикання, пісні, молитви, істерики, читання писань та чаклунські заклинання. Наслідком цього стала книжка про юродивих...».

Отже, російський атеїст виявився здатним п'ятнадцять років провести в поневіряннях та злиднях для того, щоб якомога повніше викрити фанатизм! Аполлон Григор'єв несамовито відстоював від нападів Прижова пам'ять юродивого Івана Яковича Корейші (його під іменем Семена Яковича Достоєвський описав у «Бісах»). Шанувальники Корейші урочисто спалили книгу Прижова на одній із площ Москви. Дослідження про навіжених, яких чимало у творах Достоєвського, викликало не менше обурення.

В епілозі «Бісів» Толкаченко-Прижов отримує недвозначне авторське прощення: про нього сповіщається, що, будучи заарештованим через десять днів після вбивства, він не брехав, не відхрещувався, розповів усе, що йому було відомо, не намагаючись себе виправдати, спокійно визнавав свою провину, але ставав «у позу», як тільки йшлося про народ. Дивно, що Достоєвський ніяк не відобразив у романі доволі промовистого факту: після вбивства студента Іванова Нечаєв стріляв у Прижова.

Крах релігії в Росії був відмічений кількома свідками уже 1905 року. Чи не відіграли тут вирішальної ролі два моменти: по-перше, зміщення почуття «сирітства» в бік форм релігійного об'єднання без Бога (революція, братання); по-друге, відома схильність до блюзнірства, мімікрія стосовно релігії?

Андрій Синявський у книзі «Голос із хору» згадує про російську ідею Покрову як вираз домашньої, захисної, родинної, інтимної віри. «Увійти до російського храму - в цьому є щось від того, як ми занурюємося під ковдру, накидаємо шубу на голову(...)». Саме таким - близьким знайомим, домашнім - постає Бог у творчості Лєскова, особливо в його чудовій повісті «На краю світу», таким Він постає і в сприйнятті В.В. Розанова. У ліцейські роки Розанов сам був атеїстом релігійного складу, про що згодом писав: «Ми входили у нігілізм та атеїзм, як входять в релігію, готовими терпіти страждання, бідність, вести важку боротьбу, насмерть битися із забезпеченими». Проте незабаром Розанова почав обурювати нігілістичний конформізм «кімнати для прислуги», і він, під впливом духу суперечності, звернувся до «внутрішнього», «утробного» православ'я, ніжного, сімейного, інтимного, «що відчувається, немов калач у хлібній крамниці». Хіба не могла релігія «доторкання», або, як її ще називає Розанов, релігія «легкого дотику», в один момент перетворитися на братство безбожників? Єсенін переходить від глибокої віри до найжахливішого блюзнірства. «Тіло, Христове тіло/ Випльовую з рота» («Тело, Христово тело/ Вьш-левьіваю изо рта») - вигукує він в «Інонії», проте у вірші «Залишилась одна забава...» («Мне осталась одна забава...») пише: «Соромно, що я в Бога вірив./ Гірко так, що не вірю тепер» («Стыдно мне, что я в Бога верил./ Горько мне, что не верю теперь».) «Ну, давай, телись!» - кидає Єсенін Христові й при цьому заклинає: «Покладіть же мене в білій сорочці/ Під іконами умирать» («Положите меня в русской рубахе/ Под иконами умирать»).

Підсумовуючи, хочу сказати: в Росії виник специфічний тип атеїста: його фанатизм, аскетизм та відданість «Справі» обертаються вражаючими релігійними гранями; до інтелігенції разом з її фанатичною вірою в прогрес, ніби до сонму святих, виявлялися причисленими і боєць за ідеї, і декласований індивідуум. Росія показала світові ще один тип атеїста: осквернителя, богохульника, боговбивці і, на жаль, гонителя віри. Ясна річ, цей феномен відомий і за межами Росії, проте вражає ступінь фанатизму та неймовірна розпливчастість поняття «російського Бога», якими цей тип був позначений в Росії. Максиміліан Волошин, котрий глибше, ніж будь-хто, відчув релігійну і, водночас, блюзнірську природу російського атеїзму, найбільш повно відображену в Революції, його головному дітищі, писав: «Росія в особі своєї революційної інтелігенції з такою повнотою релігійного почуття споглядала впродовж півстоліття соціальні хвороби та майбутню революцію Європи, що сама, не будучи розіпнутою, прийняла своєю плоттю стигмати соціальної революції. Російська революція - це виключно нервово-релігійне захворювання». Додам, що невдовзі після революції розпочнеться новий етап, якого я тут не торкаюся, - етап рядового, буденного атеїзму, що обростав своєю власною бюрократією та канцелярськими щурами...

У вірші «Червоний Великдень» («Красная Пасха»), що з'явився 1921 року, Волошин писав:

Зима в тот год была Страстной Неделей

И красный май сплелся с кровавой Пасхой,

Но в ту весну Христос не воскресал.

Читання цього уривку нагадує обурливі зітхання римлянина Туллія, героя п'єси Бродського «Мармур»: «Навіщо ви посадили мені до камери варвара? Він вірить в Бога. Вірніше, не вірить. Але теж в Бога».

К началу...