Georges Nivat
Жорж Нива


 

Биография

(франц.) (англ.)

 

Книги

 

Статьи

 

Библиография


"╢вропа метаф╕зики
та картопл╕"

ЗМ╤СТ

Слово до укра╖нського читача

╢вропа п╕сля 1989 року, розбита мр╕я

Хто бо╖ться ╕стор╕╖?

╢вропа метаф╕зики та картопл╕

Коротка в╕дпов╕дь М╕лану Кундер╕

Центральна ╢вропа: В╕льно — Дорнах

Н╕жн╕ кроки Марка Шагала

╤сайя Берл╕н, скептичний спостер╕гач

Гогольград

Пушк╕н, «аф╕нянин серед ск╕ф╕в»

Щоденник Толстого

Чеховська «шагренева шк╕ра»

Ясна прозор╕сть Льоруа-Больйо

Рел╕г╕йн╕ риси рос╕йського ате╖зму

Вершники Апокал╕псиса

«Добряк» Стал╕н

Уроки нелюдськост╕

«Час зла» Добр╕ци Чосича

Горенштейн, або духота

Т╕н╕ забутих предк╕в

Ки╖в — Москва: що д╕лити, м╕ф чи спадщину?

«Вправи з╕ свободою». Бес╕да з Леон╕дом Ф╕нбер╜ом

Дар зустр╕ч╕. Бес╕да з Костянтином С╕говим

╢вропе╓ць у Ск╕ф╕╖. Вадим Скурат╕вський


Georges Nivat

web — Alexei Grinbaum

2001


Чеховська «шагренева шк╕ра»

Зазвичай тон м╕ркувань про Чехова бува╓ глибоко суперечливим. Говорять про його доброту, про те, що в╕н сам називав «людським талантом сп╕вчуття». Однак при цьому не можна не пом╕тити, що написане Чеховим вир╕зня╓ться надзвичайною жорсток╕стю, автор опов╕дань «Нудна ╕стор╕я», «Мужики», «В яру» далеко не приязний у ставленн╕ до людей; тод╕ згадують про чистоту Чехова, про його скромн╕сть та сто╖цизм. Мен╕ завжди здавалося, що читати Чехова под╕бним чином означа╓ не вникати в текст. Перечитайте коротенький шедевр - опов╕дання «Спати хочеться», концентрат людсько╖ жорстокост╕, байдужост╕, ницост╕. Д╕вчинц╕-няньц╕, на яку хазяйка безперестану грима╓, тиранить, примушу╓ працювати, хочеться т╕льки одного - спати; вор╕а душить дитину, котру ╖й звел╕ли колисати, ╕ занурю╓ться нарешт╕ в глибокий сон. Ясна р╕ч, ╕сну╓ «╕сторична» ╕нтерпретац╕я, знаменит╕ слова Вершин╕на в «Трьох сестрах»: «Через дв╕ст╕-триста, нарешт╕, тисячу рок╕в (...) настане нове щасливе життя. Брати участь у цьому житт╕ ми не будемо, звичайно, але ми для нього живемо тепер, працю╓мо, ну, стражда╓мо, ми творимо його - ╕ в ╓дино цьому мета нашого буття ╕, якщо хочете, наше щастя. (...) щастя- це доля наших далеких нащадк╕в». Не одне покол╕ння театральних режисер╕в помилялося, гадаючи, що вустами цього героя промовля╓ сам автор. Потр╕бно було не прочитати решти тексту «Трьох сестер», щоб не пом╕тити тут у╖дливо╖ насм╕шки. В ход╕ спектаклю, поставленого А.В. Ефросом в к╕нц╕ 1960-х рок╕в, зал замалим не обвалювався в╕д реготу глядач╕в, тому що в╕дпов╕дно до задуму режисера актор, який виконував роль Вершин╕на, до всього п╕дкреслював авторську ╕рон╕ю.

Щоправда, радянська театральна публ╕ка була, можливо, б╕льш спроможною оц╕нити ╖╖, ан╕ж зах╕дн╕ глядач╕. Так само потр╕бно було залишатися глухим до передсмертних з╕тхань та стогону героя «Нудно╖ ╕стор╕╖», аби не побачити феноменального руйнування будь-яко╖ ╕де╖, якому пристрасно в╕дда╓ться Чехов. «╤дея», «зобов'язання», «обов'язок», «тенденц╕я» - словом, ус╕ специф╕чн╕, хвороблив╕ риси рос╕йсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, цього ате╖стичного «прогресивного» рицарського ордену, знайшли у Чехов╕ найжорсток╕шого гонителя, хоча сам в╕н зажив значно б╕льшо╖ ласки ╕нтел╕генц╕╖, н╕ж Толстой ╕ Досто╓вський.

Томас Манн вбачав у передсмертн╕й туз╕ Миколи Степановича, героя «Нудно╖ ╕стор╕╖», в╕дображення мук самого автора: «Х╕ба я не обманюю читач╕в сво╖м талантом, якщо не вм╕ю в╕дпов╕сти на останн╕ запитання життя?» Туга чеховських текст╕в була, на його думку, особистою тугою Чехова (лист 1954 року). Проте для Льва Шестова це в╕дчай не письменника, а будь-яко╖ людини: «... справжн╕й ╕ ╓диний герой Чехова - це людина, доведена до в╕дчаю».

В Чехов╕ до останн╕х дн╕в жив сатирик, що завжди залишався насторож╕ ╕ п╕дстер╕гав черговий еп╕зод похмуро╖ людсько╖ коме-ди╖. Читання його записник╕в з ц╕╓╖ точки зору ╓ дуже повчальним. «Коли живеш удома, в споко╖, то життя вида╓ться звичайним, але як т╕льки вийшов на вулицю ╕ почав спостер╕гати, розпитувати, прим╕ром, ж╕нок, то життя - жахливе». Молода людина, яка ц╕кавиться л╕тературою, «врешт╕-решт кида╓ службу, ╖де до Петербурга ╕ присвячу╓ себе л╕тератур╕ - ста╓ цензором». «Страх╕тлива вбог╕сть (...) Мати нарешт╕ набралася духу ╕ радить дочц╕ йти на бульвар... Та ╕де, ходить до ранку, але жоден чолов╕к не бере ╖╖ -бридка. Дн╕в через два йшли бульваром три якихось бешкетники ╕ взяли ╖╖. Вона принесла додому пап╕рець, який виявився лотерейним квитком, уже зовс╕м непридатним». У помисливого боязкого чолов╕ка знаходять порок серця; «в╕н не одружу╓ться, в╕дмовля╓ться в╕д любительських спектакл╕в, не п'╓, ходить тихенько, ледве дихаючи»; через одинадцять рок╕в виявля╓ться, що серце у нього абсолютно здорове. Надто п╕зно! В╕н «уже не може повернутися до нормального життя (...) т╕льки зненавид╕в л╕кар╕в ╕ б╕льшн╕чого» Хто: л╕кар чи спостер╕гач похмурих гримас життя робит╕. запис: «Помер в╕д того, що боявся холери», або пом╕ча╓, що «труп роздягли, але не встигли зняти рукавичок»? Чи не женоненависник пише: «П╕сля того, як в╕н одружився, все - пол╕тика, л╕тература, сусп╕льство - вже не були йому ц╕кавими, як ран╕ше»; або: «Якщо бо╖теся самотност╕, тод╕ не одружуйтеся»? Невже позитив╕ст, возвеличуючи сто╖чну байдуж╕сть, може наголошувати: «Мати ╕дейна, батько - теж; читають лекц╕╖; школи, музе╖ ╕ таке ╕н. Наживають грош╕. А д╕ти ╖хн╕ звичайн╕с╕ньк╕ люди: розтринькують, грають на б╕рж╕...»? Чи не гуморист це п╕дсумову╓: «Життя зда╓ться великим, величезним, а сидиш на п'ятачку»?

Довол╕ дивно, що рос╕йська ╕нтел╕генц╕я так обожнювала твори «свого» письменника - опов╕дання та п'╓си Чехова. Що це: сл╕пота? мазох╕зм? ╕ те й ╕нше водночас? Можливо, це сталося тому, що чеховський позитив╕зм охоче сприймали як концепц╕ю «найменшого в╕дчаю», пол╕тику «малих крок╕в», що маскують глибоку без над╕ю, ╕ тлумачили як згоду з поширеними поглядами рос╕йсько╖ ╕нтел╕генц╕╖ земств та веч╕рн╕х шк╕л? Х╕ба моторошн╕ картини селянського життя, з навальною жорсток╕стю, убивствами за допомогою коси або окропу, змальован╕ Чеховим, могли задовольнити цив╕л╕зован╕сть «просв╕тник╕в» чи ф╕л╕стерство «прогресист╕в»? Але нав╕що в такому випадку Чехов запису╓ у сво╓му блокнот╕: «В пов╕тц╕ смердить: 10 рок╕в тому в н╕й ночували косар╕, ╕ в╕дтод╕ та кий запах»? Справд╕ виника╓ в╕дчуття, що вс╕й чеховськ╕й Рос╕╖ так само, як д╕вчинц╕ Варц╕, «спати хочеться» - Рос╕╖ «А╜русу» та «╤онича», «Дому з мезон╕ном» та «Людини у футляр╕». Якийсь страх╕тливий тягар перетворю╓ добр╕ вчинки на лицем╕рство, красу — на бруд, мистецтво - на полохливу й цин╕чну безхарактерн╕сть, любов - на кривляння та удаван╕сть. Несм╕лив╕ порухи ╤рини («Три гостри») або доктора Астрова («Дядя Ваня») швидко згасають п╕д ним тягарем. «В╕дчуття щастя зазвичай потребу╓ ст╕льки часу, ск╕льки його необх╕дно, аби завести годинник».

Зав╕вши годинник, кандидат у щасливц╕ забува╓ про сво╓ щастя ╕ почина╓ скаржитися, як Астров: «Та й саме по соб╕ життя нудне, безглузде, брудне... Втягу╓ це життя (...) Подурн╕ти от я ще не подурн╕в (...) мозок на сво╓му м╕сц╕, але почуття якось притупилися. Н╕чого я не хочу, н╕чого мен╕ не треба, н╕кого я не люблю...»

Лев Шестов гадав, що та╓мниця Чехова полягала у в╕дмов╕ в╕д ╕ррац╕онального, в╕д смерт╕. Режисер Жан-Лу╖ Барро говорив про «викрадення д╕йсност╕», до якого вда╓ться автор «Вишневого саду». Багато хто в╕дчував, що най╕стотн╕ше у творчост╕ Чехова -стан дискомфорту, незатишн╕сть часу та простору. Або, радше, необжит╕сть часу вилива╓ться в нього у дивний просторовий в╕дчай. Ця чех╕вська хвороба, без сумн╕ву, широков╕дома за межами Рос╕╖, оск╕льки за кордоном люблять, шанують, невтомно перекладають та грають Чехова. Однак, як ми це побачимо дал╕, тут с незвичайна специф╕ка: ця хвороба в╕дпов╕да╓ т╕й точц╕ розвитку рос╕йсько╖ культури, де вона втрача╓ чудесну ╓дн╕сть, яко╖ було досягнуто в л╕тератур╕ «золото╖ доби».

«Смерть страшна, але ще страшн╕шим було б усв╕домлення,що будеш жити в╕чно ╕ н╕коли не помреш». Ця нотатка ╕з записно╖книжки Чехова окреслю╓ меж╕ його туги: час жахливий, проте в╕ч-н╕сть набагато г╕рша. Марсель Еме говорив про те ж саме (у«Vouivre»), але вишукан╕ше та люб'язн╕ше. В цих межах роз╕груеться похмура чеховська комед╕я порушено╖ ╕дентичност╕. Гуров у«Дам╕ з собачкою» стражда╓ врешт╕ саме через неможлив╕сть бутисамим собою: «В╕н завжди видавався ж╕нкам не тим, ким був, ╕любили вони в ньому не його самого, а людину, котру створювала╖хня уява ╕ котру вони у сво╓му житт╕ жад╕бно шукали; ╕ пот╕м, колипом╕чали свою помилку, то все ж таки любили». Якщо початок ц╕╓╖фрази - ще не класично чеховський, то зак╕нчення - безумовно, його. В Ор╕анд╕, сидячи поруч з Анною на лав╕, поглядаючи на море та слухаючи пронизливий крик цикад, Гуров дума╓ про в╕чн╕сть, про те, що ╖й нема╓ н╕якого д╕ла до людей, однак цей високий пол╕т думок ╓ н╕чим ╕ншим, як виразом його любовного збудження, до якого, сво╖м трибом, уже п╕дкрада╓ться смерть: поруч ╕з ним була молода ж╕нка, «яка на св╕танку здавалася такою красивою». Зуби смерт╕ працюють невблаганно, ╕ тому незабаром треба розлучатися, переходити в ╕нший прост╕р. В м╕ст╕ С. Гуров напиту╓ дорогу до особняка, де живе Анна. В╕н гада╓, що йому поталанить вдихнути нове життя у свою любов, опанувати часом, проте прост╕р уже тут, ╕ ось його в╕дпов╕дь людин╕: «Гуров не посп╕шаючи п╕шов на Старо-Гончарну, в╕дшукав будинок. Якраз навпроти дому тягнувся паркан, с╕рий, довгий, ╕з цвяхами. «В╕д такого паркану втечеш», — думав Гуров, поглядаючи то на в╕кна, то на паркан». П╕зн╕ше, в московських мебльованих к╕мнатах, в╕н, дивлячись, як Анна плаче, м╕рку╓: «Ну, нехай поплаче, а я поки посиджу». Насправд╕ в╕н заводить св╕й годинник - чеховський годинник щастя, пружина якого пост╕йно потребу╓ заведення.

Кохання, ненавист╕, гн╕ву чеховським героям вистача╓ ненадовго - саме через цю коротку тимчасову «пружину». В опов╕данн╕ «Княгиня» л╕кар на мить втрача╓ самовладання ╕ висловлю╓ в обличчя холодн╕й, байдуж╕й, самозакохан╕й, жорсток╕й кокетц╕, котра лицем╕рно мучить сво╖х ближн╕х ╕ при╖жджа╓ роз╕грувати комед╕ю набожност╕ до монастиря, все, що в╕н про не╖ дума╓. Це довгий обвинувачувальний акт, детальний, страшний. Але щойно л╕кар замовк, як «годинник пов╕льно пробив три чверт╕ яко╖сь години, мабуть, дев'ято╖. Княгиня п╕двелася ╕ тихо п╕шла до вор╕т. Вона в╕дчувала себе ображеною ╕ плакала, ╕ ╖й здавалося, що ╕ дерева, ╕ з╕рки, ╕ летюч╕ миш╕ жал╕ють ╖╖». Бунт л╕каря в╕дзначено дзвоном годинника, в╕н не може протистояти часов╕. В╕н уже бурмоче пробачення, а завтра прийде перепрошувати. «Княгине, сказав в╕н, зн╕маючи капелюха та винувато посм╕хаючись, - я вже давно чекаю вас тут. Пробачте, заради Бога... Нехороше, мстиве почуття заполонило мене вчора». В╕дновлю╓ться дурнувата неск╕нченн╕сть брехн╕. Залишаючи монастир ╕ прив╕тно киваючи у в╕дпов╕дь на поштив╕ поклони зустр╕чних, княгиня повторю╓ про себе, заплющивши оч╕: «Яка я щаслива! Яка я щаслива!«

Це не перемога зовн╕шност╕ над сутн╕стю, а зникнення сутност╕ як тако╖. В чеховському св╕т╕ нема╓ основи, щоб будувати, це «творення ╕з н╕чого». Тому необх╕дно за щось зачепитися, на комусь повиснути. Це ╕ входить до сюжету «Душечки». Н╕жне, дитяче, зменшувально-пестливе слово, винесене в назву, морфолог╕чно в╕добража╓ фундаментальну незр╕л╕сть св╕ту, що в╕добрази╕лася в Олечц╕. Вона виходить зам╕ж за сад розваг свого першого чолов╕ка, за торг╕влю л╕сом — другого, за ветеринарне мистецтво -третього, нарешт╕ — за уроки та завдання г╕мназиста Сашка. У Душечки нема╓ власних точок зору, вона «бере шлюб» разом ╕з поглядами свого обранця, паразиту╓ на ньому, перероста╓ його, задушу╓. «Вона бачила навколо себе предмети ╕ розум╕ла все, що видбувалося навколо, але н╕ про що не могла скласти думки ╕ не знала, про що ╖й говорити. А як це жахливо не мати н╕яко╖ думки!» Д╕йсн╕сть навколо Душечки розсипа╓ться у прах, опуска╓ться до ривня дитячого сприйняття, пляшка сто╖ть безглуздо, дощ йде безглуздо, мужик на воз╕ про╖жджа╓ безглуздо. Горький пор╕внював Душечку ╕з с╕ренькою мишкою ╕ жахався цього добров╕льного рабства. А Толстого, навпаки, надзвичайно захопило опов╕дання ╕ вин написав до нього п╕слямову (у зв'язку ╕з перевиданням «Душечки» 1905 року в «Круге чтения»), ця п╕слямова приголомшу╓: Чехов, «н╕би Валаам, мав нам╕р проклясти, але бог поез╕╖ заборонив йому ╕ звел╕в благословити, ╕ в╕н благословив ╕ мимовол╕ одягнув таким чудесним св╕тлом це миле створ╕ння, що воно назавжди залиишиться вз╕рцем, чим може бути ж╕нка для того, щоб бути щасливою сам╕й ╕ робити щасливими тих, з ким ╖╖ по╓дну╓ доля». Чехов виставля╓ перед читачем абсолютну порожнечу та аморфн╕сть Душечки, Толстого ц╕ якост╕ зачаровують...

Той самий процес поступового вмирання, змал╕ння, занурення у самотн╕сть перетворив пов╕тового л╕каря Дмитра ╤онича Старцева на владного та жад╕бного холостяка. В цьому н╕хто не винен: н╕ в╕н сам, н╕ д╕вчина, з котрою в╕н хот╕в колись побратися; ╖хн╕й запал тривав лише мить ╕ був заяложеним пров╕нц╕йним романтизмом, вт╕ленням якого в опов╕данн╕ слугують неск╕нченно нудн╕ та однаков╕ романи пан╕ Турк╕но╖. Така ж доля сп╕ткала ╕ преосвященного Петра з опов╕дання «Арх╕╓рей». Це добрий, великодушний, але самотн╕й чолов╕к. «За весь час, поки в╕н тут, жодна людина не поговорила з ним щиро, по-простому, по-людськи: нав╕ть стара мат╕р, здавалось, була вже не тою, зовс╕м не тою!» Обличчя навколишн╕х розпливаються у нього перед очима, ╖х затуля╓ якась дивна ╕мла. Преосвященний не бачить людей, як╕ стоять перед ним, залишаються т╕льки образи дитинства, що розчиняються вдалин╕...

Алегоричне опов╕дання «Пар╕» приверта╓ увагу двома р╕зними вар╕антами ф╕налу. Це ╕стор╕я про людину, яка побилася об заклад з банк╕ром про те, що зможе добров╕льно пробути у в'язниц╕ п'ятнадцять рок╕в. Незадовго до зак╕нчення терм╕ну банк╕р, який заклався на два м╕льйони, розум╕╓, що йому судилося програти пар╕ й розоритися; тод╕ в╕н проника╓ до камери добров╕льного в'язня з нам╕ром заколоти його кинджалом. В'язень заснув, а на стол╕ лежить щойно написаний ним лист, де в╕н говорить про сво╓ презирство до людей ╕ грошей та пише, що в╕н залиша╓ свою тюрму за день до зак╕нчення строку, щоб виказати свою зневагу до всього св╕ту. Таку розв'язку ц╕лком можна назвати «толстовською». Проте Чехов написав також ╕ншу: тут вт╕кач, незважаючи на залишений лист, через р╕к поверта╓ться ╕ просить грошей у банк╕ра, на той час вже розореного. Цей ф╕нал ц╕лковито чеховський: у ньому програють ус╕. Чехов опубл╕кував опов╕дання з «толстовським» завершенням - але це лише доказ того, що в╕н побоювався повн╕стю скидати маску. Ще одна притча («Без назви») також торка╓ться теми загально╖ слабкодухост╕. Городянин приходить у якийсь монастир ╕ докоря╓ ченцям за безд╕яльн╕сть та заспоко╓н╕сть. Засоромлений старий настоятель йде в м╕сто пропов╕дувати Христа ╕ п╕сля повернення занадто натхненно, красиво та гучно» викрива╓ побачене. «Коли в╕н наступного ранку вийшов з кел╕╖, в монастир╕ не залишалось жодного ченця. Вс╕ вони втекли до м╕ста».

Час - тюрма, все, що в╕н зруйнував, в╕дбудувати неможливо. У чеховського героя залиша╓ться ╓диний спос╕б втеч╕: прост╕р. Чар, р╕зк╕сть, «граф╕чн╕сть» чеховсько╖ прози народжу╓ться ╕з зачарування простором, що розширю╓ в'язницю часу. Опов╕дна структура багатьох новел потр╕бна авторов╕ т╕льки для створення ╕ншого простору, необх╕дного, мов ковток св╕жого пов╕тря: в ньому знаходиться опов╕дач - в╕льна людина. Особливо запам'ятоться цей прийом в опов╕данн╕ «А╜рус». На початку автор зображу╓ просторий, зан╕м╕лий пейзаж, ╕ оч╕кування дощу впритул наближу╓ читача до дано╖ картини. Це опов╕дання, присвячене феномену щастя, - один з наймеланхол╕йн╕ших чеховських твор╕в: чим щаслив╕шою ста╓ людина, тим б╕льше замика╓ться вона в соб╕ (плека╓ мр╕ю про власний а╜рус), в╕дд╕ля╓ себе в╕д св╕ту ╕ тому иде геть в╕д справжнього щастя. Вона нагаду╓ нещасного, «у якого колесо вагона в╕др╕зало ногу»; його несуть до л╕карн╕, а в╕н хвилюсться, «що в чобот╕, взутому на в╕др╕зану ногу, 21 карбованець», Иван ╤ванич в цьому твор╕ пречудово говорить про парадоксальвисть щастя: «У мо╖х думках про людське щастя завжди чомусь було присутн╓ щось сумне, а от тепер, коли з'явилась щаслива людина, мною оволод╕ва╓ важке почуття, близьке до в╕дчаю». «Щастя» б╕льшост╕ зводить його з розуму: «Треба, щоб за дверима кожно╖ задоволено╖, щасливо╖ людини стояв хто-небудь з молоточком ╕ пост╕йно, стукаючи, нагадував, що ╓ нещасн╕, що якою б щасливою вона не була, життя рано чи п╕зно покаже ╖й сво╖ к╕гт╕, трапиться б╕да - хвороба, б╕дн╕сть, втрати - ╕ ╖╖ н╕хто не побачить ╕ не почу╓, як тепер вона не бачить ╕ не чу╓ ╕нших». По селах ночами вартов╕ стукали об дошку. То що ж, Чехов заклика╓ не спати ╕ нас? Н╕, герой, який промовля╓ ц╕ мудр╕, сповнен╕ сто╖цизму, слова, одразу ж ╕ в╕дмовля╓ться в╕д загального майбутнього щастя, якого треба оч╕кувати: «Я вже старий ╕ непридатний для боротьби, я неспроможний нав╕ть ненавид╕ти». Зв╕дси необх╕дн╕сть вирватися на волю, перетворити час, що пригн╕чу╓ людину на прост╕р, що зв╕льня╓ ╖╖: «Людин╕ потр╕бно не три аршини земл╕, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторах вона могла б виявити вс╕ властивост╕ ╕ особливост╕ свого в╕льного духу». Арх╕╓рей, помираючи, ╕де у простори рос╕йсько╖ дороги та неск╕нченного горизонту. Вислухавши ╕стор╕ю Б╓л╕кова, геро╖ виходять ╕з сараю на св╕же пов╕тря. Футляров╕ життя, тупост╕ невол╕ протисто╖ть поле, що почина╓ться зл╕ва край села; «...його (...) видно далеко, до горизонту, ╕ на всю широч╕нь цього поля, залитого м╕сячним сяйвом, також н╕ руху, н╕ звуку». Поетика простору, така значуща для вс╕╓╖ творчост╕ Чехова, в╕д пов╕ст╕ «Степ» ╕ до останн╕х твор╕в, б╕льше в╕дчува╓ться в проз╕, ан╕ж у п'╓сах, де ╕нколи зда╓ться, що вона ╓ парод╕╓ю на себе саму. Можлив╕сть втеч╕ до простору робить терпимим, в╕дносно придатним для життя чеховський ун╕версум ╕ нада╓ зм╕сту смиренност╕ геро╖в. Згаду╓т╕, ся вражаючий приклад «надання просторовост╕» текстов╕ - пов╕сть «Степ». В н╕й мандр╕вники бачать Костянтина - «закоханого ╕ щасливого, щасливого аж до туги». В його присутност╕ вс╕м хто сидить б╕ля вогнища ста╓ нудно. «Його посм╕шка, оч╕ й кожен рух виявляли млосне щастя». Щоразу, коли час ста╓ нестерпним (при появ╕ щасливо╖ людини вс╕ ╕нш╕ думають про даремно розтрачений ними час), до сюжету впряга╓ться прост╕р: «╤ чим швидше догорав вогонь, тим видн╕шою ставала м╕сячна н╕ч. Теперь уже видно було дорогу на всю ╖╖ широч╕нь, поки, голобл╕, коней, що жували; на тому боц╕ невиразно вимальовувався ╕нший хрест..» Час викликав у Чехова огиду, в╕н не м╕г змиритися з тл╕ном жит╕я; очевидно, тому романтичн╕ задуми письменника залишилися невт╕леними. В процес╕ роботи вони «зс╕далися», як тканина п╕сля прання, вкорочувались, немов «шматки шагренево╖ шк╕ри» (за виразом л╕тературознавця 3. Паперного). Розсувався лише просторовий вим╕р, важке ╕ широке небо, застигле поза всяким часом, в оч╕куванн╕ дощу.

Рос╕йськ╕ ╕нтел╕генти саме тому так любили та шанували Чехова, що легко вп╕знавали себе в його позитив╕стськ╕й ф╕лософ╕╖, в мого «середн╕х» героях, в його неприйнятт╕ обскурантизму, розбещеност╕ та неробства. Однак передсмертних з╕тхань старого професора («Нудна ╕стор╕я»), небуття «футлярних» людей вони не пом╕чали, це було не для них. Чехов ум╕ло маскував кожну виразку, яку в╕н викривав.

Найтяжча з в╕дкритих ним хвороб - руйнування рос╕йсько╖ культурно╖ гармон╕╖ XIX стор╕ччя, останн╕ промен╕ «подв╕йно╖ культури», на котр╕й було побудовано велику рос╕йську л╕тературу лише «Вишневий сад», але й ╕нш╕ твори в╕добразили втрату ц╖е╖ дуал╕стично╖ гармон╕╖, якою насолоджу╓ться толстовський пом╕щик - ╓вропе╓ць ╕ селянин водночас. У творчост╕ Чехова св╕т рос╕йського селянства поверта╓ться до майже етнограф╕чно╖ изольованост╕ («В яру»). Пом╕щик Альох╕н («Про любов») спочатку намагався примирити «робоче життя» селянина «з╕ сво╖ми культурними звичками», проте це виявилось неможливим: невдовз╕ в╕н перестав жити в парадних к╕мнатах, перебрався вниз ╕ облишив читання «В╕сника ╢вропи». Це переможений аристократ: мр╕╖ Лев╕на в╕джили сво╓. ╤ навпаки: селянин в м╕ст╕ втрача╓ душу; швейцар, якого студент Василь╓в бачить у будинку розпусти («Напад»), наводить його на так╕ думки: «Ск╕льки повинна пережити звичайна, проста рос╕йська людина, перш н╕ж доля закине ╖╖ сюди в лаке╖?» Загальнов╕дом╕ рядки з листа Чехова до О.С. Сувор╕на (7 с╕чня 1889 року): «Що письменники-дворяни брали у природи задарма, те р╕зночинц╕ купують ц╕ною молодост╕». Це не соц╕альний бунт, а констатац╕я розладу, внутр╕шнього рабства, втрачено╖ прозорост╕. Чехов примушу╓ рос╕йську прозу зм╕нити ор╕╓нтири: втрата «лев╕нсько╖» мр╕╖ - це насправд╕ к╕нець культурно╖ гармон╕╖ м╕ж селянською Рос╕╓ю та рос╕йською ╕нтел╕генц╕╓ю. Рос╕йська л╕тература п╕сля Чехова тракту╓ селянську Рос╕ю як поле для етнограф╕чних студ╕й («окуровський» цикл Горького, «Ср╕бний голуб» Андр╕я Б╓лого, «селянськ╕» опов╕дання Бун╕на), лейтмотивом яких ╓ жорсток╕сть. Син крамаря та онук кр╕пака, Чехов не терп╕в пом╕щицько╖ мр╕йливост╕ рос╕йсько╖ л╕тератури XIX стор╕ччя. ╤нколи це роздратування виплескувалося на класичний рос╕йський л╕тературний пейзаж - турген╓вський, порожн╕й. Чехов говорив Бун╕ну: «До чого ж ми л╕нив╕! Ми нав╕ть передали наш╕ рос╕йськ╕ л╕нощ╕ природ╕, що нас оточу╓! Подив╕ться на цю р╕чку, з ╖╖ рукавами та звивами — ледарка; все через л╕нощ╕!» Про Турген╓ва в╕н писав Сувор╕ну (24 лютого 1893 року): «Описи природи хорош╕, але... в╕дчуваю, що ми вже в╕двика╓мо в╕д таких опис╕в ╕ що потр╕бно дещо ╕нше». Чехов орган╕чно потребував простору, але рос╕йську природу в╕н часто «читав» як класичну книгу, трохи застар╕лу: «Природа та життя будуються на одному сп╕льному м╕сц╕, яке такою м╕рою набридло зараз, що вас п╕д три чорти виженуть з редакц╕╖, якщо ви з'явитеся туди з таким твором (...) Все, що я сьогодн╕ бачу та чую, зда╓ться мен╕ уже знайомим через ц╕ стар╕ книги». Звичайна природа, як ╕ повсякденне життя, нав╕ювала на нього тугу ╕ страх. ╤ це «всихання» природи було для нього, поета простору, останн╕ми тортурами.

Чехов був сам соб╕ катом. Йому було боляче жити в такому внутр╕шньому розлад╕. М╕ркуючи про свого л╕тературного вчителя, Бун╕н виокремлю╓ к╕лька глибинних суперечностей у св╕торозум╕нн╕ Чехова: прагнення самотност╕ ╕ неспроможн╕сть жити в самот╕; прагнення до краси ╕ виродження краси; категорична в╕дмова в╕д безсмертя ╕ жага безсмертя; в╕дразливе почуття до ф╕лософ╕╖ майбутнього щастя та прагнення возвеличити сьогодення -майбуттям. Автор «Палати №6», одного з найжорсток╕ших опов╕дань св╕тово╖ л╕тератури, зовс╕м не був спостер╕гачем, яким його прийнято вважати. Приятел╕ студента Гриш╕, котрого нудить од в╕дв╕дин будинку розпусти, радять йому дивитись на все в╕дсторонено: «Огидно, а ти спостер╕гай! Розум╕╓ш? Спостер╕гай! -Треба дивитись об'╓ктивно на реч╕, - сказав серйозно медик» («Напад»). Спостереження виявля╓ться одним з вар╕ант╕в огидного людського стар╕ння. В╕доме чех╕вське зауваження про те, що «у комах з гусен╕ виходить метелик, а у людей навпаки: з метелика гус╕нь». В╕дчуття «мерзенност╕», що гн╕тило Чехова ╕ яке з вражаючою точн╕стю в╕н передав читачам, - це, мабуть, в╕дмова в╕д часу, в╕д його тяглост╕, в╕д життя, роки якого треба наповнювати якимось зм╕стом. Чехов— л╕кар, ф╕лантроп, самов╕ддана людина- з ус╕х сил боровся ╕з цим насланням. Але жорсток╕сть Чехова-спостер╕гача заводила у безвих╕дь його самого: «Дивлячись на риси та вираз обличчя, хочеться думати, що в не╖ п╕д корсажем ╓ зябра». Який це погляд: гумористичний чи траг╕чний? В «Палат╕ №6» ╓ мить свободи, поез╕╖, прекрасного та в╕льного простору - лише одна мить. Андр╕й Юхимович в╕дчува╓, що вмира╓, ╕ дума╓ про безсмертя, в яке в╕рять ╕нш╕: «А раптом воно ╓? Але безсмертя йому не хот╕лося». Чехов теж не бажав безсмертя ╕ дек╕лька раз╕в говорив про це, ╕ все ж таки в╕н дару╓ сво╓му нещасному, змученому герою мить свободи ╕ простору: «Стадо олен╕в, невимовно красивих та грац╕озних, про яких в╕н читав учора, проб╕гло повз нього».


К началу...